English
РусскийАнатолій ДУБОВИК
На початку червня 1919 року більшовики гучно та емоційно розірвали військово-політичний союз із махновським рухом, оголосивши махновців винними за поразки у війні з білими.
Перший союз між махновцями та червоними був укладений наприкінці січня 1919 року, коли в район дій повстанців увійшли війська радянського Українського фронту. Союз був потрібен обом сторонам: червоні почали наступ в Україні невеликими силами та охоче поповнювалися коштом місцевих партизанів, а махновці відчували гостру нестачу у зброї та боєприпасах. 19 лютого наказом командування харківського напряму Українського фронту було створено у складі трьох бригад Задніпровську українську радянську дивізію під керівництвом Павла Дибенка. Щодо махновців, то одному з пунктів постанови зазначалося: “Из 19-го и 20-го полков образовать 3-ю бригаду под командой т. Махно”. Далі навіть в офіційних документах зустрічаються різні назви цього угрупування, але майже завжди згадується прізвище Махна. Тому далі ми називаємо її “бригадою Махна”. А у лютому, при створенні, у новій бригаді було збережено принцип виборності командирів і чорні знамена. При цьому махновці погодилися підпорядковуватися вищому військовому керівництву червоних та прийняти призначених «зверху» начальника штабу бригади та комісарів полків.
Союз було укладено, але сторони не довіряли одна одній. Метою більшовиків було створення держави, у якій все політичне, господарське, суспільне та культурне життя було жорстко централізоване та підпорядковане керівництву саме їхньої партії. Тоді як завданням махновців був перехід до самоврядування, в якому рішення ухвалюються «знизу нагору». Тобто заперечувалася сама можливість диктату однієї партії.
Цікаво, що ідею неприйняття такого диктату поділяли не лише панівні серед махновців анархісти та ліві есери, а й чимало місцевих більшовиків. Характерним прикладом такого підходу є висловлювання Івана Херсонського на 2-му районному з’їзді фронтовиків-повстанців, робітничих і селянських рад (Гуляйполе, 12-16 лютого 1919 р.): «Я скажу вам со слов товарищей, приехавших с севера, что там всю власть захватили большевики и угнетают всех тех, кто не принадлежит к их партии. Я, как большевик-коммунист, говорю вам, что это недопустимо […] Никакая политическая партия не имеет права захватить в свои руки государственную власть».
На тому ж Другому з’їзді овацією були зустрінуті слова Нестора Махна: «Если товарищи большевики идут из Великороссии на Украину помочь нам в тяжкой борьбе с контрреволюцией, мы должны сказать им: “Добро пожаловать, дорогие братья!”. Но если они идут сюда с целью монополизировать Украину, мы скажем им: “Руки прочь!”. Мы сами сумеем устроить себе новую жизнь, где не будет панов, рабов, угнетенных и угнетателей».
В ухвалених з’їздом резолюціях відзначалося: «Советское правительство России и Украины своими приказами и декретами стремится во что бы то ни стало отнять у местных Советов рабочих и крестьянских депутатов их свободу самодеятельности. Нами не избранные, но правительством назначенные политические и разные другие комиссары наблюдают за каждым шагом местных Советов и беспощадно расправляются с теми товарищами из крестьян и рабочих, которые выступают на защиту народной свободы и против представителей центральной власти».
Розрив був неминучим, але кілька місяців жодна зі сторін не наважувалися його ініціювати, побоюючись посилити спільного ворога – денікінців. Тому махновці всіма силами тримали фронт, на якому у березні 1919 р. мали серйозні успіхи та взяли Бердянськ, Волноваху, Маріуполь, а червоні постачали в бригаду Махна зброю та патрони. Втім, це постачання велося з розрахунком на те, щоб утруднити можливий бунт махновців: значна частина (10 тис.) гвинтівок, наданих бригаді, була італійського виробництва і перетворювалася на мирні палиці без стабільного постачання італійських патронів із центральних військових складів.
У березні, квітні та на початку травня 1919 р. тертя між махновцями та більшовицькою владою відбувалися все частіше і ставали дедалі гострішими. Комісари червоних частин повідомляли Раднарком УСРР про те, що анархісти «стягивают в Гуляй-поле оружие и боеприпасы»; що Махно і Маруся Никифорова, яка приїхала до нього, видали звернення проти радянської влади та комуністичної партії з агітацією за «свободное анархическое общество»; що Махно «разоружает красные части», закликає до «непризнания регулярного строя», а в його військах поширені пияцтво, грабежі та погроми.
Своєю чергою керівництво бригади Махна на своїх нарадах неодноразово констатувало, що в тилу відбувається переслідування владою махновців, активізується робота продзагонів та пропагандистська кампанія цькування та наклепу. Військово-революційна рада (ВРР), виборний орган самоврядування населення за участю представників військових частин, та штаб бригади Махна зверталися з офіційними вимогами усунути з Гуляйпільського району чекістів та продзагони, припинити антимахновську агітацію, надати району «полную свободу анархического строительства». Від слів переходили до дій: 29 березня начальник гарнізону Маріуполя Василь Куриленко розігнав місцеву ЧК, створену напередодні більшовицьким ревкомом.
Вже у квітні 1919 р. конфлікти між махновцями та червоними двічі могли призвести до повного розриву союзу.
На початку місяця начальник Задніпровської дивізії Павло Дибенко заборонив проведення 3-го районного з’їзду як «явно контрреволюционного» та погрожував, що організатори будуть піддані «самым репрессивным мерам вплоть до объявления вне закона». Попри заборону та погрози, з’їзд зібрався в Гуляйполі 10 квітня. В його резолюції «О текущем моменте», зокрема, наголошувалося:
«5) Мы требуем немедленного удаления всех назначенных лиц на всевозможные военные и гражданские ответственные посты; протестуем против всякой системы назначенчества, так как их действия носят характер полной измены социальной революции […]».
7) Мы требуем социализации земли, фабрик и заводов».
8) «Мы требуем изменения в корне продовольственной политики, замены реквизиционного отряда правильной системой товарообмена между городом и деревней[…]».
9)Требуем полной свободы слова, печати, собраний всем политическим левым течениям[…]».
10) Диктатуры какой бы то ни было партии категорически не признаем[…]».
За два тижні, 25 квітня, газета «Известия Харьковского Совета» опублікувала редакційну статтю «Долой махновщину», у якій громились «бесшабашно-анархические и бело-лево-эсеровские и прочие остатки разложившихся “бывших” революционных партий» як такі, що й становили оточуючий Н.Махна “военно революционный штаб” – ймовірно, малася на увазі ВРР. Відповідно, саме на махновців покладалася відповідальність за недавні поразки червоних під Маріуполем та Волновахою.
Керівництво махновців розлютилося: 27 квітня штаб їхньої бригади наказав заарештувати комісарів у всіх частинах, а наступного дня відправив до Харкова телеграму протесту проти публікації, назвавши її «провокацией против повстанчества».
Обидва рази обійшлося – насамперед завдяки позиції військових командирів, зосереджених на бойових, а не політичних проблемах. Заарештованих комісарів за пару днів самочинно звільнили командири махновських полків. Анатолій Скачко, командарм 2-ї Української радянської армії, до складу якої входила бригада Махна, наприкінці квітня телеграфував до Харкова: «Бердянск и Пологи уже под прямим ударом [белых]. Наступление удерживается разрозненными остатками бригады Махно». Сенс цієї телеграми зрозумілий: «Добре, припустімо, ліквідуєте ви Махна, – але хто ж фронт триматиме?».
Травень 1919-го почався антибільшовицьким повстанням у частинах Червоної армії, ось тільки очолив його не Махно, а командир 6-ї Української радянської дивізії (до середини квітня – 1-ї бригади Задніпровської дивізії) Ничипір Григор’єв. 9 травня Григор’єв оприлюднив Універсал «До народу України та бійцям Червоної армії», закликавши до загального виступу проти більшовицької диктатури.
Можливе об’єднання Григор’єва і Махна здавалося Раднаркому УСРР вельми ймовірною і вкрай небезпечною перспективою, але вже 9 травня штаб махновської бригади телеграфував надзвичайному уповноваженому Ради оборони РСФРР Льву Каменєву, який саме прибув до Харкова, про те, що вважає Григор’єва «авантюристом и изменником революции», що «распри Григорьева с большевиками за власть» махновців не цікавлять і ніяк не вплинуть на їхню боротьбу проти контрреволюції.
12 травня у Маріуполі зібрався Військовий з’їзд повстанців-махновців. Доповідь про поточний момент, у якій критикувалися дії керівництва УСРР, зробив сам Махно: «Большевистское правительство Украины опекает трудящихся. Оно наложило свою руку на все богатство страны и распоряжается им, как собственностью государства. Партийная бюрократия, этот вновь вернувшийся на нашу шею дворянский привилегированный класс, тиранит народ. Они издеваются над крестьянами, узурпируют права рабочих, свободно не дают дышать повстанчеству. Издевательства над нами и григорьевцами большевистского командования, тирания Чека анархических и эсеровских организаций – все говорит за возврат к прошлой деспотии». Проте і сам Махно, і його соратники визнали необхідність збереження єдиного фронту з Червоною армією. Також на цьому з’їзді вперше пролунала ідея «полной автономии Мариупольского, Бердянского, Мелитопольского, Александровского, Павлоградского и Бахмутского уездов», тобто більшої частини махновського регіону. Махновській ВРР було доручено розпочати переговори з Раднаркомом УСРР про переукладання союзного договору та визнання такої автономії.
Ще одним рішенням з’їзду стало переформування бригади у дивізію – «Першу Українську повстанську дивізію імені батька Махна». Обраний тут же на з’їзді штаб дивізії відправив Каменєву повторну телеграму: «Фронт остается неизменно верным рабоче-крестьянской революции, но не институтам насилия в лице ваших комиссаров и чрезвычаек, творящих насилие над трудовым населением».
Реорганізацію бригади в дивізію було проведено самовільно, з порушенням усіх мислимих статутів. Але командарм Скачко та командувач Українським фронтом Володимир Антонов-Овсієнко були прихильниками її затвердження. Їхня мотивація зрозуміла: бригада Махна всю весну поповнювалася добровольцями та мобілізованими, її чисельність зросла до 40 тисяч осіб, що надто багато навіть для дивізії. Затвердити дивізію вони так і не встигли. А вже з середини травня на фронті почався новий наступ: спочатку махновців, а потім ініціативу перехопили денікінці.
Тим часом 19 травня у столичний Київ прибув голова Реввійськради Республіки, нарком з військових справ РРФСР Лев Троцький – головний антагоніст махновщини за усю історію її існування. 20 травня на шпальтах київської газети «Коммунист/Коммуніст» було оприлюднено його статтю «Украинские уроки», яка двома днями раніше була надрукована на шпальтах “Известий Харьковського совета”, а місце та дата написання статті були зазначені як “Сватове, 16 травня”. Формально стаття була присвячена ліквідації повстання Григор’єва, але завершувалася вимогою повністю ліквідувати «партизанщину».
Розуміючи, до чого йде справа, Реввійськрада (РВР) 2-ї Української армії запросила РВР Південного фронту, якому на той час вже підпорядковувалася: чи готуватися до зіткнення з Махном, водночас образно зауваживши: “Вся 2-я Украинская армия только и состоит сейчас из бригады Махно. Украинские части из других армий не пойдут против Махно. Для ликвидации Махно необходимо иметь не менее двух хорошо вооруженных и полночисленных русских дивизий».
Проте думка військових уже не цікавила вище політичне керівництво. 25 травня Рада робітничо-селянської оборони УСРР під тиском кремлівських посланців ухвалила таємне рішення: «Ликвидировать Махно в кратчайший срок; предложить ЦК всех советских партий (коммунистов и украинских с.-р.-коммунистов) немедленно принять политические меры к ликвидации махновщины; предложить командованию УССР на протяжении суток разработать военный план ликвидации Махно; предложить ЧК прифронтовой линии организовать из своих отрядов полк, который должен быть немедленно брошен в район действий Махно; обратится к Реввоенсовету Южного фронта через Реввоенсовет республики для координации действий по ликвидации Махно».
28 травня РВР Південного фронту офіційно заборонила реорганізацію махновської бригади в дивізію. За дві години Махно заявив про складання з себе повноважень чи комбрига, чи комдива. Проте 29 травня нарада командного складу махновців «настоятельно предложила» йому не йти з повстанства і вирішила знову перетворити бригаду, – тепер уже в Повстанську армію на чолі з Махном. Керівництво фронту того ж дня розцінило це, як «преступные действия Махно», вимагало негайно заарештувати його і віддати до суду ревтрибуналу.
Найближчими днями події йшли одна за одною. 30 травня махновська ВРР оголосила про скликання 15 червня 4-го районного з’їзду. Того ж дня керівництво майбутньою операцією проти Махна доручено наркому з внутрішніх справ УРСР і майбутньому командувачу 14-ї армії (так з 4 червня стала називатися 2-га Українська Радянська армія) Климу Ворошилову.
3 червня Махно намагається переговорити з Троцьким телефоном, але розмова закінчилася взаємними особистими образами. Того ж дня керівництво червоних частин пише секретні накази про ліквідацію Махна, а білі з боєм беруть Маріуполь. 4 червня Троцький (наказом № 1824) і РВР 14 («бывшей украинской») армії, а за декілька днів – Рада оборони УСРР забороняють 4-й районний з’їзд.
6 і 8 червня Махно двічі повідомляє вищих представників влади (Леніна, Троцького, Каменєва, Зінов’єва та ін.) про свою готовність піти з посади; в другій з цих телеграм він зазначав: «Наиболее точным и верным способом для предотвращения надвигающегося преступления я считаю уход мой с занимаемого мной поста».
Але все було марно.
6 червня Троцький видав одразу два документи: наказ № 106 про створення Надзвичайного військово-революційного трибуналу «для расправы с изменниками и предателями, подрывающими силы Красной Армии», та наказ № 107, який оголосив «группу лиц, объединенных вокруг партизана Махно» у зраді та «организации заговора против Советской власти». Усім перебіжчикам до Махна, всім махновцям, григор’євцям, куркулям тощо «кара может быть только одна – расстрел». Зрештою, 8 червня наказом № 108 «Конец махновщине!» Троцький прямо звинуватив Махна та махновців у всіх бідах та невдачах Південного фронту.
9 червня «зрадник і змовник» Махно прибув на станцію Малий Токмак, де передав командування дивізією-бригадою Олександру Круссеру, надісланому Ворошиловим. Написавши звернення до повстанців із закликом тримати фронт проти білих і бути готовими воювати під командою червоних командирів, Махно пішов у тил із невеликою групою повстанців (100-150 осіб).
12 червня Ворошилов із неприхованою радістю доповідав Троцькому: «Махновия разбита Шкуро вдребезги, отдельные махнята вопят о защите и покорности соввласти. Момент ликвидации этого гнойника самый удобный. Наша беда – отсутствие регулярных частей, которыми нужно занять Махновский фронт и ликвидировать остатки банд. Полное отсутствие снаряжения, вооружения и даже продовольствия в 14 армии лишает возможности сколачивать на месте из рабочих надежные батальоны. Состояние фронта требует экстренных мер».
Тобто все чудово, тільки військ на фронті немає, крім махновських. А по цих махновських військах того ж дня було завдано зрадливого удару: на станції Синельникове чекісти заарештували семеро членів та співробітників махновського штабу. 17 червня їх доставили до Харкова та розстріляли за вироком Надзвичайного трибуналу за звинуваченням у «измене советской власти, антисоветском заговоре, открытии фронта Деникину».
Махно, попри оприлюднення вже 18 червня в “Известиях Харьковського совета” повідомлення про цей розстріл, дізнався про нього приблизно через тиждень. Тільки після цього він зважився нарешті на відкриту війну проти червоних. Перейшовши на правий берег Дніпра, 26 червня загін Махна атакував латиський продзагін в селі Томаково Олександрівського повіту та стратив його командирів. Після цього наказом начальника Кримської дивізії Дибенко «бандит Махно и его ближайшие сотрудники» були оголошені поза законом
Першопублікація статті в рамках проєкту “Наша Революція”– 11 червня 202025 року на шпальтах видання “Ділова столиця“.