English
РусскийВладлен МАРАЄВ
У суботу, 2 листопада 1918 року, на станції Скороходове на Полтавщині відбулася зустріч лідерів двох держав – Гетьмана Павла Скоропадського і донського Військового Отамана Петра Краснова
Восени 1918-го становище держав, які перебували у залежності від Четверного союзу, суттєво ускладнилося. Перша світова війна наближалася до завершення. Ініціатива остаточно перейшла до Антанти. Для гетьманського режиму виведення німецьких і австро-угорських військ із України загрожувало дестабілізацією, розгортанням повстанського руху і експансією більшовицької Росії. Тому офіційний Київ активізував співпрацю з небільшовицькими утвореннями на теренах колишньої Російської імперії та шукав шляхів до порозуміння з країнами Антанти.
Для козацької республіки Всевелике Військо Донське небезпека внутрішньої дестабілізації була не настільки актуальною. Однак зовнішньополітичне становище в умовах виснажливої війни із більшовицькою Росією ставало критичним.
Станом на осінь 1918-го взаємини Києва і Новочеркаська набули форми стратегічного партнерства. Сторони визнали незалежність і суверенітет одна одної, встановили кордон, укладали різнопланові угоди. Зрештою, Гетьман Павло Скоропадський і Військовий Отаман Петро Краснов, добре знайомі з часів служби у царській армії, вирішили провести переговори у форматі особистої зустрічі.
Німецьке командування допомогло організувати “політичне побачення”, як його охрестив Краснов. Зустріч планували на кінець вересня, однак відтермінували через ускладнення становища в Україні та періодичні повідомлення про можливий замах на Гетьмана.
16 жовтня Краснов запропонував Скоропадському провести переговори найближчими днями в Харкові. Однак і цього разу рандеву відклали — вірогідно, через урядову кризу в Києві.
Тільки третя спроба виявилася успішною. В літературі досі поширене твердження, що зустріч лідерів України і Дону відбулася 3 або 4 листопада. При цьому, зазвичай, посилаються на спогади Краснова, який вказував дату 20 жовтня (за юліанським календарем). Однак, 20 жовтня за “старим стилем” — це 2 листопада за “новим”. Цю ж дату наводив у мемуарах і донський посол в Україні Олександр Черячукін. Крім того, вона підтверджується повідомленнями тогочасної преси.
Місцем проведення переговорів обрали залізничну станцію Скороходове. Вона знаходилася поблизу хутора Павлівка Чутівської волості Полтавського повіту однойменної губернії (нині — в селищі Скороходове Чутівського району Полтавської області, майже на межі з Коломацьким районом Харківщини).
Які причини зумовили такий несподіваний вибір? Насамперед, бажання максимально прискорити зустріч, оскільки Скороходове розташоване приблизно на півдорозі від Києва до Новочеркаська. Оскільки це невелика станція, її вибір також пояснювався прагненням не афішувати перемовини (Скоропадський так і зазначав: “Чтобы никто нам не мешал“) та міркуваннями безпеки. Адже заходи з охорони керівних осіб в Українській Державі були радикально посилені після хвилі терактів літа 1918-го.
1 листопада о 22:50 Гетьман виїхав з Києва. З міркувань безпеки зайшов до поїзду не на головному вокзалі, а в Дарниці. Скоропадський почувався зле: він раптово захворів на “інфлуенцу” (грип) і хотів знову відкласти зустріч. Однак не наважився, дізнавшись, що Краснов уже виїхав із Новочеркаська.
Павла Скоропадського супроводжували:
– начальник Генштабу полковник Олександр Сливинський;
– головноуповноважений з управління й ліквідації інституцій і організацій воєнного часу, дійсний статський радник Русчю Моллов;
– особистий адʼютант полковник Гнат Зеленевський;
– посол Дону генерал-лейтенант Олександр Черячукін;
– інші особи супроводу, офіцерський караул і німецька варта.
Із Петром Красновим у трьохагонному поїзді їхали:
– генерал-лейтенант Михайло Свєчин (голова донського посольства в Україні у травні-червні 1918-го, близький знайомий Скоропадського);
– офіційний представник німецького командування на Дону майор Фрідріх фон Кохенгаузен;
– два адʼютанти і почесний караул лейб-гвардії Отаманського полку.
2 листопада об 11:00 гетьманський поїзд прибув на станцію Скороходове, де на нього вже чекав поїзд Військового Отамана. Для привітання свого колеги Краснов вишикував на дебаркадері почесний караул. Однак через хворобу Гетьман не зміг залишити свій вагон, і вся зустріч тривалістю близько шести годин пройшла в ньому.
Насамкінець, Краснов “товстим натяком” побажав Скоропадському завершити справу відновлення Росії: “Вы первые подали руку донскому казачеству… Это начало того великого, что призваны Вы совершить. Вам, Ваша Светлость, историей подготовлен путь тяжелый, но славный”.
Скороходівські переговори завершилися надвечір. О 17:15 гетьманський поїзд вирушив до Києва, отаманський — через Харків до Новочеркаська.
Зустріч мала далекосяжні наслідки. Бачення Скоропадським майбутнього України як рівноправної складової (ба навіть — лідера) федеративної Росії знайшло вияв у грамоті від 14 листопада. Однак, запланована конференція постімперських державних утворень не відбулася через повалення Гетьманату.
Практичним наслідком переговорів стало пожвавлення українсько-донського товарообміну та зростання обсягів військових поставок з України. Хоча це тривало дуже недовго — у середині листопада спалахнуло антигетьманське повстання. З цієї ж причини Скоропадський, як стверджував Денікін, встиг переказати для Особливої Південної армії лише 4,5 млн. рублів.
В результаті розширення Скороходівських домовленостей Донська армія наприкінці 1918-го зайняла не тільки Дебальцеве, а й значну частину українського Донбасу, деякі райони Приазовʼя і Слобожанщини.
З політичних міркувань Скоропадський волів уникнути розголосу про Скороходівську зустріч, але його наміри зазнали краху. Про переговори повідомила Українська телеграфна агенція. Ще й Краснов на радощах запустив у газети текст своєї патетичної промови, щойно дістався Харкова. Згодом Гетьман виправдовувався: мовляв, через кепське самопочуття не встиг застерегти колегу від необачного кроку. А своїх міністрів 5 листопада Скоропадський скликав на обід, під час якого заявив, що союз із Доном та іншими козацькими республіками потрібен лише для забезпечення економічних інтересів і нейтралітету України.
Однак політичний підтекст Скороходівської зустрічі і російські великодержавники, і українська опозиція трактували майже однаково. Скажімо, учасники Ясської наради (російські політики антибільшовицького напряму, представники Добровольчої армії та держав Антанти) висловили сподівання, що ця подія є “симптомом к послаблению шовинизма на Украине” — тобто зміни політичного курсу і скерованості на відбудову єдиної Росії.
Втім, навіть без такого “витоку інформації” серед української громадськості циркулювали найрізноманітніші чутки, що аж ніяк не йшли на користь гетьманському режимові. Наприклад, подейкували про участь у Скороходівських переговорах принца Леопольда Баварського, генерала Денікіна і про досягнення угоди щодо “обсаження України донськими козаками”.
“Політичне побачення” з Красновим, попри формальний успіх, завдало Скоропадському непоправної шкоди. Воно допомогло згуртувати українську опозицію і прискорило падіння гетьманського режиму.