English
РусскийЗа кілька годин минає 2019 рік, а з ним і столітній ювілей революційного, найбільш складного для України, сповненого надій та розчарувань, 1919 року
Під час роботи над різними матеріалами і проєктами протягом року я додавав у таблицю імена та роки життя людей, які зробили епоху 1917–1921 саме такою, якою ми її знаємо. Інструментарій Gooogle-таблиці дозволяє сортувати дані у колонках за алфавітом, а числа – за зростанням і спаданням. Тож було не складно проранжувати моїх персонажів за їх віком. Маючи досить представницьке зібрання із понад трьох сотень персоналій, я отримав цікаву картину кількох поколінь, з якою хочу поділитися із читачами.
Для зручності я згрупував історичних діячів за шістьма декадами часу їхнього народження, а саме – представників сорокових, п’ятдесятих, шістдесятих, сімдесятих, вісімдесятих та дев’яностих років. У такому вигляді досить зручно простежити вікову і поколінську різницю між ними. Точкою відліку я обрав 1919 рік. Мої персонажі, по-перше, дожили до нього, а по-друге, на той час вже встигли якось проявити себе.
У назвах поколінь-декад я навмисно не зазначаю, про яке століття йдеться. Звісно, що про ХІХ-те. Але, не акцентуючи на ньому, пропоную читачеві уявити в цій матриці себе – народженого на сто років пізніше. Щоб зекономити час, можна одразу перейти до своєї декади та спробувати порівняти себе з «однолітками». Заздалегідь перепрошую у читачів старше 80-ти і молодше 20-ти.
Сорокові (вік 70 – 79 років)
Молоді роки цього покоління припали на часи Громадянської війни у США, скасування кріпацтва в Росії та «Січневе» польське повстання. Хтось із них міг навіть брати участь у Кримській війні та особисто знати Тараса Шевченка. Нащадки асоціюватимуть генерацію сорокових із національними просвітниками та блискучими митцями: Михайлом Драгомановим, Оленою Пчілкою, Марком Кропивницьким, Миколою Лисенком, Панасом Мирним… Перераховані вище не дожили до 1917 року.
Катерину Брешко-Брешковську (*1844) Керенський назвав «бабусею російської революції». У 1919 році деякі її однолітки ще займали посади, завдяки яким впливали на долі мільйонів людей, наприклад, прем’єр-міністр Франції, головуючий на Паризькій мирній конференції Жорж Клемансо (*1841), міністри закордонних справ Італії Сідней Соніно (*1847) та Великої Британії Артур Бальфур (*1848).
Солідного віку був одіозний ворог Антанти – начальник німецького генерального штабу Пауль фон Гінденбург (*1847). Польськими, а разом з ними і західноукраїнськими справами на Паризькій мирній конференції займався досвідчений французький дипломат Жюль Камбон (*1845). Серед світил світової науки, якими так багате ХІХ століття, у 1919 році був ще живим і доволі активним, наприклад, винахідник електричної лампочки, фонографа і телефону Томас Едісон (*1847).
Визначних діячів українського національного руху, які дожили до часів Революції та взяли у ній участь, можна згадати небагато. На Галичині це передусім патріарх народовського руху Юліан Романчук (*1842), якого ще Іван Франко називав «сідоглавим». У 1918 році Романчук, як найстарший член УНРади, приводив до присяги перший уряд ЗУНР. На Наддніпрянщині представником покоління сорокових був міністр юстиції лютого-квітня 1919 року Дмитро Маркович (*1848). Чимало людей старшого віку займали державні посади в Українській Державі Скоропадського, наприклад, міністр закордонних справ Георгій Афанасьєв (*1848).
П’ятдесяті (вік 60 – 69 років)
У п’ятдесяті роки ХІХ століття були народжені всесвітньо відомі Зигмунд Фройд (*1856) та Нікола Тесла (*1856), а ще – один з ідеологів соціалізму Карл Каутський (*1854). Після Великої війни вони ще були живі та справляли колосальний вплив на сучасників. Натомість від їх українських однолітків – Івана Франка, Ісмаїла Гаспринського, Миколи Аркаса, Шолом-Алейхема та Вікентія Хвойки – нащадкам залишилася лише посмертна творча спадщина.
Справами післявоєнного облаштування світу займалися американський президент Вудро Вільсон (*1856) зі своїм радником полковником Гаусом (*1858), міністри закордонних справ Франції Стефан Пішон (*1857) та Великої Британії (після Бальфура) Джордж Керзон (*1859). Виразником інтересів «мілітаристської партії» Мирної конференції був головнокомандувач союзних сил – французький маршал Фердинант Фош (*1851).
Лідер партії кадетів, міністр закордонних справ Тимчасового уряду Павло Мілюков (*1859) у 1919 році вже емігрував та втратив політичну вагу в російському русі. Радше як приватна особа проживав у Вільнюсі, що у 1919-му переходив з рук у руки, патріарх литовського національного руху Йонас Басанавічюс (*1851). Натомість чільне місце на політичному олімпі міцно посідали президент Чехословаччини Томаш Масарик (*1850) та голова Народної Ради Латвії Яніс Чаксте (*1859).
Найвпливовішим представником покоління п’ятдесятих у Східній Галичині, напевно, був колишній прем’єр уряду ЗУНР Кость Левицький (*1859). Інші ветерани в керівництві ЗУНР – Теофіл Окуневський (*1858), що у 1919 році відзначився на дипломатичній ниві в Празі, та буковинець Омелян Попович (*1856). Традиційно поважного віку люди були в гетьманському уряді: Федір Лизогуб (*1851), Сергій Гербель (*1856), Олександр Рогоза (*1858) та Володимир Науменко (*1852). У 1919 році вони відійшли від активної політичної діяльності, двоє останніх – загинули. Натомість протягом всього 1919-го наполегливо працював на ниві дипломатії голова місії УНР у Ватикані, а згодом очільник української делегації на Паризькій мирній конференції, граф Михайло Тишкевич (*1857). Провідною постаттю української освіти та шкільництва того часу була Софія Русова (*1856).
Шістдесяті (вік 50 – 59 років)
Після Великої війни впливовими людьми цього покоління були представник Великої Четвірки, британський прем’єр-міністр Девід Ллойд Джордж (*1863), діяч індійського національного руху Могандас Ганді (*1869), більш відомий як Магатма, фактична засновниця держави Ірак міс Гертруда Белл (*1868), один з батьків соціології, політології, а заодно і Веймарської Німеччини Макс Вебер (*1864), ентузіаст створення Ліги Націй, майбутній ініціатор запровадження «нансенівських» паспортів Фрітьйоф Нансен (*1861). Автори демаркаційних ліній між поляками та українцями у Східній Галичині в 1919 році – француз Джозеф Бартелемі (*1867) та бур Луїс Бота (*1862) – також з цієї генерації.
Шістдесяті – час народження багатьох політичних лідерів, які очолили свої держави після краху старого світу. Серед них – начальник польської держави Юзеф Пілсудський (*1865) та отаман Дону Петро Краснов (*1869), регенти Фінляндії Карл Густав Маннергейм (*1867) та Угорщини Міклош Горті (*1868), прем’єр-міністри Греції Елефтеріус Венізелос (*1864), Грузії Ной Жорданія (*1869) та Румунії Йонел Братіану (*1864). Лідерами кримських крайових урядів також були особи за п’ятдесят: Сулейман Сулькевич (*1865) та Соломон Крим (*1867).
У Парижі, де на той час концентрувалися інтелект та влада планети, перед переможною Антантою свої країни представляли поляки Роман Дмовський (*1864) та Ігнацій Падеревський (*1860), чехословак Карел Крамарж (*1860) та естонець Яан Поска (*1866), дипломати трьох республік Південного Кавказу: Алімардан-бек Топчибашев (*1863), Ніколоз Чхеїдзе (*1864) та Аветіс Агаронян (*1866). Були там і «білі» росіяни: Сергій Сазонов (*1860), Василь Маклаков (*1869) та Георгій Львов (*1861).
Представники покоління уславили себе також як воєначальники. Передусім варто згадати теоретика і практика «тотальної війни» генерала Еріха Людендорфа (*1865). Він фактично керував всіма операціями німецької армії з 1916 року, а коли війну було програно, – втік у Швецію з фальшивим фінським паспортом. Умови капітуляції у вагончику в Комп’єнському лісі німцям зачитав французький генерал Максим Вейган (*1867). У 1919 році Галицька армія билася з польськими військами Тадеуша Розвадовського (*1866) та Люціана Желіговського (*1865). Хоча останній більш відомий як організатор «гібридної» війни проти Литви.
Михайло Коцюбинський та Борис Грінченко не дожили до революції, проте чимало їх однолітків-українців були активними її діячами. Михайло Грушевський (*1866) та Євген Петрушевич (*1869) очолювали українські республіки (у 1919-му Михайло Сергійович вже подався на еміграцію). На урядових і дипломатичних постах працювали юрист Сергій Шелухин (*1864), економіст Михайло Туган-Барановський (*1865), буковинський граф Микола Василько (*1868), лікар і міністр віросповідань Іван Липа (*1865). З військових лідерів варто пригадати командувача Галицькою Армією Мирона Тарнавського (*1869), заступника морського міністра Михайла Остроградського (*1862), військового дипломата Сергія Дельвіга (*1866) та організатора українських загонів з Одеси Івана Луценка (*1863).
Не так політиками, як моральними авторитетами були отці Андрей Шептицький (*1865) та Василь Липківский (*1864), меценат Євген Чикаленко (*1861), лідерка жіноцтва Людмила Старицька-Черняхівська (*1868) та академік Володимир Вернадський (*1863).
Сімдесяті (вік 40 – 49 років)
Якраз навесні 1919 року спостереження за сонячним затемненням експедицією Артура Еддінгтона підтвердили прогнози загальної теорії відносності, сформульованої видатним представником покоління сімдесятих Альбертом Ейнштейном (*1879). В один рік з геніальним фізиком народився також всесвітньо відомий художник-авангардист Казимир Малевич (*1879).
Повоєнні, у тому числі заново створені, держави очолювали такі представники покоління, як президент «веймарської» Німеччини Фрідріх Еберт (*1871), прем’єр Болгарії Олександр Стамболійський (*1879), президенти Литви Анастас Сметона (*1874) і Латвії Карліс Улманіс (*1877), а також майбутній засновник Саудівської Аравії – емір Неджду Абдель-Азіз ібн Сауд (*1875). Лише рік був прем’єром незалежної Вірменії Олександр Хатисян (*1874). Ще менше, ніж Вірменії, пощастило Ідель-Уралу. У 1919 році його лідер Садрі Максуді (*1878) був змушений емігрувати і подався з Поволжя на Мирну конференцію до Парижу. У 1919 році вже були позаду всі подвиги мексиканського революціонера Панчо Вільї (*1878).
Столицю Франції тоді навідував військовий міністр Великої Британії сер Вінстон Черчилль (*1874), який надихав лідерів Антанти на боротьбу з більшовиками. У жовтні 1919 року представники Литви Томас Нарушкевичус (*1871) та Латвії Яніс Сескіс (*1877) разом з українцями та іншими делегатами на Мирній конференції направили на адресу Клемансо ноту з проханням визнати їх держави.
У Парижі візуалізацією територіальних обрисів польської держави, які охоплювали чимало східнослов’янських етнічних територій і всю Литву, займався картограф Еугеніуш Ромер (*1871). Інший картограф, член американської делегації та експертної спільноти «The Inquiry» Ісайя Бовман (*1878), здається, був краще налаштований на користь української справи. Та все ж питання польсько-українського кордону вирішували не картографи, а генерали, на зразок Юзефа Галлера (*1873), війська якого окупували практично всю західноукраїнську державу у травні 1919 року.
У сімдесяті роки народилися майбутні провідні більшовики: Володимир Ленін (*1870), Лев Троцький (*1879), Йосиф Сталін (*1878) та чекіст Фелікс Дзержинський (*1877). Того ж віку були їх українські колеги: Микола Скрипник (*1872), Християн Раковський (*1873) та Григорій Петровський (*1878). Під час «громадянської» війни вони протистояли своїм одноліткам: Олександру Колчаку (*1874), Антону Денікіну (*1872), Петру Врангелю (*1878), Борису Савінкову (*1879).
Павло Скоропадський (*1873), Симон Петлюра (*1879) та Микола Міхновський (*1873) стали символами Української революції 1917–1921 років. З цих трьох у 1919-му на провідних ролях залишився лише Симон Васильович. Він був майже одного віку з іншим членом Директорії – Опанасом Андрієвським (*1878), а також з головами урядів УНР: Володимиром Чехівським (*1876), Борисом Мартосом (*1879), Андрієм Лівицьким (*1871) і ЗУНР – Сидором Голубовичем (*1873).
На дипломатичній ниві у 1919 році за українську справу боролися міністр закордонних справ УНР Володимир Темницький (*1879), заступник держсекретаря закордонних справ ЗУНР Лонгин Цегельський (*1875), голова об’єднаної української делегації на Паризькій мирній конференції Григорій Сидоренко (*1874), члени паризької делегації Степан Томашівський (*1875) і Арнольд Марголін (*1877), посол в Німеччині Микола Порш (*1879), фактичний консул УНР в Криму Павло Горянський (*1878). Провідний український картограф Степан Рудницький (*1877) народився в одну декаду разом із польським колегою Ромером, у 1919 він році мешкав у Відні.
Провідні українські воєначальники кампаній 1919 року були здебільше із цього покоління: командувач Галицької Армії, Запорізької групи і зрештою Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко (*1878), який часто постає в образі діда, його наступник на чолі Галицької Армії під час Чортківської офензиви Олександр Греків (*1875), наказний отаман Олександр Осецький (*1873), начальник Штабу Головного отамана під час походу українських армій на Київ – Одесу Микола Юнаків (*1871), його заступник і заодно представник галичан Віктор Курманович (*1876), командувачі галицьких корпусів Осип Микитка (*1871), Арнольд Вольф (*1877) та Антін Кравс (*1871). До речі у Києві 31 серпня 1919 року війська Кравса зустрілися з білогвардійцями сорокашестирічного Миколи Бредова (*1873). Тут варто згадати і героя весняної кампанії 1918 року (визволення Донбасу) Володимира Сікевича (*1870). У 1919-му він був на дипломатичній роботі в Австрії.
Яскравими українськими постатями літератури, науки та мистецтва цієї доби були письменник Василь Стефаник (*1871), академік Агатангел Кримський (*1871), розробник дизайну українського гербу Василь Кричевський (*1973) та керівник капели, що гастролювала Європою, Олександр Кошиць (*1875).
Вісімдесяті (вік 30 – 39 років)
До покоління вісімдесятих належить автор цього тексту. А сто років до цього киянин та авіаконструктор Ігор Сікорський (*1889) переїхав із Франції до Сполучених Штатів Америки, які стали його другою батьківщиною. На той час він вже розробив перші у світі багатомоторні літаки «Руський витязь» та «Ілля Муромець», а також зрозумів як побудувати справжній вертоліт.
Вісімдесяті роки – це покоління останнього правителя Австро-Угорщини Карла Габсбурга (*1887) та очільника комуністичної Угорщини Бели Куна (*1886), найвизначнішого молодотурка Енвера Паші (*1881) та засновника сучасної Туреччини Мустафи Кемаля (*1881). Серед представників генерації – провідні постаті арабської антиосманської революції: Гіджазький принц Фейсал ібн Хусейн (*1883) та британський розвідник Томас Лоуренс (*1888), названий «Аравійським». А от з турками за право вважатися першими республіканцями на мусульманському сході могли б позмагатися азербайджанці, на чолі з Мамед Еміном Расулзаде (*1884) та кримські татари, найвизначнішим лідером яких, після загибелі Номана Челебиджихана, був Джафер Сейдамет (*1889).
У битвах 1919 року багато залежало від обдарованих та сміливих тридцятирічних командирів. Такими були лідер антиукраїнських польських сил у Львові Чеслав Мончинський (*1881), командувач маленької але героїчної естонської армії Йохан Лайдонер (*1884), разом з якою білогвардійські російські війська наступали на Псков та Петроград. Серед цих білогвардійців у 1919 році був також Станіслав Булак-Балахович (*1883), який пізніше проявив себе як найвизначніший білоруський військовик. За визначні бойові заслуги під час наступу Денікіна кубанець Андрій Шкуро (*1887) вже у 1919-му став генерал-лейтенантом. Не менш заслуженими були їх однолітки з ворожого табору – більшовики. Це і командир двох кампаній проти УНР Володимир Антонов-Овсієнко (*1883), і його комдив Павло Дибенко (*1889), і червоний кіннотник Семен Будьонний (*1883).
Повертаючись з фронтів Східної Європи до салонів Парижу, бачимо тут дипломатів Чехословаччини Едварда Бенеша (*1884), Литви Аугустінаса Вольдемараса (*1883), Латвії Зігфріда Мейєровіца (*1887), Білорусі Антона Луцкевича (*1884), Горянської Республіки (Північного Кавказу) Абдулмеджида Чермоєва (*1882). У британській делегації зустрінемо друга поляків Адріана Картона де Віарта (*1880) і більш прихильного до українців Льюїса Нам’єра (*1888). Перший – відчайдушний вояка, що втратив у боях кисть руки та око, а в 1919-му входив до місій Антанти у Польщі, зокрема, до місії Бартелемі. Другий – імовірний справжній автор «лінії Керзона» у 1920 році.
Серед колоритних представників покоління, до того ж пов’язаних з Україною, можна згадати також діяча правого сіонізму Володимира Жаботинського (*1880), більшовика Володимира Затонського (*1888) та білогвардійського губернатора Одеси Олексія Грішина-Алмазова (*1880).
Генерація вісімдесятих – це члени Директорії УНР Володимир Винниченко (*1880), Федір Швець (*1882) та Андрій Макаренко (*1885). Винниченко недовго побув на чолі республіки, виїхав закордон, де різко полівішав і перейшов на радянську платформу. Разом із самим Винниченком, у віці за тридцять було більшість голів урядів УНР у 1918–1920 роках: Всеволод Голубович (*1885), Сергій Остапенко (*1881), Ісаак Мазепа (*1884) та В’ячеслав Прокопович (*1881).
Майже однолітками були тодішні посол у Відні В’ячеслав Липинський (*1882) та шеф пресового бюро у Берні Дмитро Донцов (*1883). Невдовзі вони будуть ідеологічними опонентами, а Липинський, попри молодий вік, стане провідною фігурою українського консерватизму. Державний секретар військових справ ЗО УНР Дмитро Вітовський (*1887) у 1919-му виконував дипломатичну місію в Парижі та загинув у авіакатастрофі. За рік до того він був організатором блискавичного встановлення української влади в Східній Галичині. У 1919 році українськість Закарпаття була заманіфестована на масштабному з’їзді угорських русинів у Хусті, організованому Михайлом Бращайком (*1883).
Важливими членами української місії в Парижі були східняк Олександр Шульгин (*1889) та галичанин Василь Панейко (*1883). Вони готували офіційні матеріали делегації, зустрічалися зі впливовими представниками держав-переможниць. Осип Назарук (*1883) був головним галицьким пропагандистом (типу Мінстеця), а Іван Огієнко (*1882) (майбутній митрополит Іларіон) – міністром освіти УНР, а пізніше міністром сповідань.
Були серед тридцятирічних і визначні постаті збройних сил: герой походу на Крим, один з лідерів антигетьманського повстання та учасник фатального для себе заколоту влітку 1919-го Петро Болбочан (*1883), командир богданівського полку і Правобережного фронту Олександр Шаповал (*1888), лідер гордієнківців, командувач Волинської групи Армії УНР, а згодом військовий міністр Всеволод Петрів (*1883), командувач Запорізької групи, а згодом всієї Армії УНР Володимир Сальський (*1885), командир 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Олександр Удовиченко (*1887), підлеглий йому командир стрілецького полку Павло Шандрук (*1889), начальник штабів (Галицької Армії, Східного фронту, Волинської групи) – Євген Мишковський (*1882), начальник штабу Січових стрільців Марко Безручко (*1883), свавільний лідер гайдамаків Омелян Волох (*1886), «шароварний» командир «Запорозької січі» Юхим Божко (*1885), «гроза отаманчиків» Микола Чеботарів (*1884), а також повстанський ватажок Андрій Гулий-Гуленко (*1886), який періодично повертався з партизанщини на високі посади у регулярне військо.
Тут варто згадати культові постаті повстанської стихії: рокового для УНР і більшовиків Матвія Григор’єва (*1884), тридцятиоднорічного «батька» анархістів Нестора Махна (*1888), трипільського отамана Зеленого – Данила Терпила (*1886), та лідера повстанців «за радянську владу проти комуністів» Юрія Мазуренка (*1885).
До покоління тридцятирічних у 1919 році так само належали новатор українського театру Лесь Курбас (*1887), графік і автор дизайну українських державних знаків Георгій Нарбут (*1886), історик Наталія Полонська-Василенко (*1884) та її колега Дмитро Дорошенко (*1882), який вже встиг побувати комісаром Тимчасового уряду для окупованої Галичини та міністром закордонних справ гетьманського уряду.
Дев’яності (вік 20 – 29 років)
Революційна доба дала право заявити про себе наймолодшим, вона задала імпульс для стрімкої кар’єри двадцятирічних. Ми часто не замислюємося, наскільки молодими були добре відомі нам з історії особи у часи своїх діянь. Утім, можливо, і сучасна молодь готова до не менших звершень, про які писатимуть історики. Можливо, подив з їх молодих років – це ніщо інше, як прояв особистої фрустрації. Від порівняння себе у їх віці – з ними.
Один з лідерів повстання Чехословацького корпусу, повалення більшовицької влади в Сибіру, був Радола Гайда (*1892). Чи не найвідоміший ірландський революціонер Майкл Коллінз (*1890) у 1919 році вже займав посаду в повстанському уряді та організовував спецоперації. У 1919 році башкирський лідер Ахмет Закі-Валіді (*1890) організував перехід башкирів на бік більшовиків і заклав основи сучасної Республіки Башкортостан. Натомість емір Кіренаїки у 1919 році Мухаммед Ідрис аль-Махді (*1890) згодом став батьком-засновником Лівійської держави.
Чимало молодиків займали високі посади в більшовицькому війську, наприклад, вороги Армії УНР – командири 1-ї української радянської дивізії Микола Щорс (*1895) та 8-ї кінної дивізії Червоного козацтва Віталій Примаков (*1897). Їхній одноліток Михайло Тухачевський (*1893) у 1919-му вже командував армією і цілим фронтом – Кавказьким, антиденікінським. Уже наступного року Тухачевський увійшов в історію як командувач Західного фронту, який мало не захопив Варшаву.
Перший уряд радянської України на початку 1919-го очолював Юрій П’ятаков (*1890). Такого ж віку як П’ятаков були відомі боротьбисти Михайло Полоз (*1891), Олександр Шумський (*1890) та Микола Шинкар (*1890). Останній встиг спочатку побувати головним командувачем військ УНР на антибільшовицькому фронті, а пізніше – більшовицьким мисливцем за Армією УНР у Зимовому поході.
Юнаками були нереалізовані лідери нації, претенденти на гетьманську булаву Іван Полтавець-Остряниця (*1890) та на український трон Вільгельм Габсбург (*1895), він же Василь Вишиваний. А от Степан Клочурак (*1895) нетривалий час очолював цілу республіку, правда мініатюрну – Гуцульську. Автором багатьох урядових актів УНР, зокрема, Акту Злуки 22 січня 1919 р. був делегат Трудового конгресу і учасник Зимового походу Панас Феденко (*1893). Міністр охорони здоров’я УНР Дмитро Одрина (*1892) робив все можливе і неможливе для порятунку української армії від тифу восени 1919 р. – до того часу, поки епідемія не вбила його самого. А от Олександр Севрюк (*1893) вів більш безпечне і комфортне життя дипломата. Після приголомшливого успіху як голови української делегації під час підписання Берестейського миру у 1918 р., його подальші досягнення в Берліні, Парижі та Римі були значно скромнішими.
До цього покоління належали організатор та головний штабіст Армії УНР Василь Тютюнник (*1890), його тезка за прізвищем, герой двох зимових походів Юрко Тютюнник (*1891), лідери Січових Стрільців Євген Коновалець (*1891) та Андрій Мельник (*1890), яких у 1930-х роках називатимуть вже «старшою» генерацією націоналістичного руху, командувач Північної групи Армії УНР та організатор правого заколоту Володимир Оскілко (*1892), прославлений «чорний запорожець» Петро Дяченко (*1895), нагороджений османською військовою медаллю за Месопотамську кампанію 1915-1916 років командир 1-ї бригади УСС Осип Букшований (*1890).
А ще – повстанські отамани Київщини Ілько Струк (*1896), Юліан Мордалевич (*1896) та Дмитро Соколовський (*1894), холоднояівці Василь Чучупак (*1895) та Юрій Горліс-Горський (*1898), командир повстанської Степової дивізії Кость Пестушко (*1898) та отаман Поділля Яків Гальчевський (*1894).