English
РусскийЯк здійснювалися розстріли на місці злочину в ті часи, коли Радянська влада тільки-тільки на ноги спиналася?
Питання лише на перший погляд видається абстрактним. Коли не згадувати, що за цим методом боротьби зі злочинністю, на позір, простим і дієвим, багато хто сумує й дотепер. Бо щиро вважає, що судові формальності лише перешкоджають справедливому покаранню. Інша, мовляв, справа – товариші у чорних шкірянках: застукали гада на гарячому і відразу ж до пекла відправили.
Насправді, і тоді не обходилися без формальностей. Та й жорстоке покарання геть не завжди було справедливим. Як-от, у випадку з громадянами Савенком та Колєбаєвим, розстріляними за бандитизм 16 червня 1920 року.
Жодного стосунку до злочинного світу Харкова, вельми чисельного і потужного на той час, ці хлопці не мали: працювали на заводі. Один – слюсарем, інший – шофером. І постійно недоїдали. Під час допиту Ілля Савенко зізнався чекістам, що до злочину його підштовхнула необхідність годувати стареньких батьків в умовах жорстокої продовольчої кризи.
Доведені до відчаю напівголодним існуванням, друзі-пролетарі вийшли на велику дорогу. Тобто у прямому сенсі слова: на Білгородському шосе, там де хутір Помірки, стали грабувати селян, які поверталися з Харкова. Випадок класичний: вбогі хотіли поживитися за рахунок таких самих.
Погрожуючи незарядженим «наганом» та стареньким «лефоше», Савенко з Колєбаєвим встигли витрусити дванадцять селянських возів. Не гребували нічим: до пролетарських кишень летіли «керенки» і «совзнаки», українські карбованці і царські рублі. Все, що ходило тоді у збаламученому війною Харкові. В одного бідаки грошей не знайшлося взагалі, то забрали 13 коробок сірників – теж «тверда валюта» у 1920-му.
На тринадцятій за рахунком підводі – от і не вір після цього в забобони! – фортуна повернулася до хлопців задом. Вони показали проїжджим револьвери, а їм у відповідь продемонстрували гвинтівки. Заряджені, на відміну від револьверів…
Дилетантів згубила жадібність вкупі з наївністю. Не знали, що вже перший пограбований повідомив міліції прикмети доморослих нальотчиків. Ще й вказав місце, де вони оперують.
У Помірки виїхала група старшого міліціонера Костянтина Єсіна. Ні багато, ні мало – десять бійців. Для яких не становило жодної проблеми зіграти переляканих селян – вони ще вчора ними і були.
Затримання пройшло ідеально: про спротив з боку нальотчиків навіть не йшлося. Чим би вони стріляли? Та пожинати плоди міліцейської винахідливості прибули чекісти. Цілою делегацією!
Наявність у ній товаришів Шуполя та Вітебського (майбутній начальник Харківського розшуку) була цілком зрозумілою: вони представляли третю групу секретно-оперативного відділу, яка спеціалізувалася саме на бандитах. Та на хвіст «робочим конячкам» впало високе керівництво – голова губчека Сергій Шварц і його заступник Яків Ліфшиць.
Чому до чекістських керівників підпрігся ще й нарком землеробства УСРР, історії наразі невідомо. Можливо, Дмитро Мануїльський відчув себе захисником покривджених селян.
Спочатку Савенка з Колєбаєвим ретельно обшукали. Крім зброї, вилучили купу грошей і злощасні сірники. Неприємним сюрпризом став партійний квиток № 1314, знайдений у Савенка. В якій комедії таке побачиш? Борці зі злочинністю затримали бандита-однопартійця! Як і належить справжньому більшовикові, товариш Савенко ходив «на дєло» з заповітною червоною книжечкою.
Двадцятидвохлітнього «незламного комуніста» допитували недовго. Лише на одну сторінку і набралося свідчень! Бо все й так було ясно: взяли на гарячому.
Товариш Іллі Савенка, вісімнадцятирічний Петро Колєбаєв, взагалі одним реченням обмежився: «ми з Ілюшкою грабували селян, в чому і розписуюсь». Ні той, ні інший відпиратися навіть не намагалися.
Допитали Шуполь з Вітебським і постраждалих. Аж сімох чоловік, між іншим. Ті виявилися балакучішими, бо ображене достоїнство вкупі з нещодавнім переляком настирно вимагали компенсації. Селяни розповіли про злочин, упізнали бандитів і вилучені у них речові докази.
Остаточне рішення у справі Савенка і Колєбаєва приймало начальство – трійка у складі Ліфшиця, Шварца і… Мануїльського. Автограф наркома землеробства на розстрільному вироку можна визнати однією з найцікавіших загадок революційного правосуддя. Який він мав до нього стосунок? Хіба той, що Савенка з Колєбаєвим не де-небудь, а в землі поховали?
Зробили це, до речі, тут же, у Помірках. Відвели дилетантів до садочку вишневого, «шльопнули» і прикопали. Між злочином і покаранням не пройшло і доби. Назвати безпосередніх виконавців вироку неможливо – у справі відсутній відповідний акт. Хоча місце поховання вказане.
Та формальності на цьому не скінчилися. Справу Савченка-Колєбаєва, розстріляних у червні 1920-го, довелося переглядати у березні 1921-го. Бо саме тоді додивилися, що «наркомівський» вирок… щез. Хоча точно був.
Уповноважений загальної групи Денисов, який зробив це відкриття, довго шукав фатального папірця, але безрезультатно. «Напевне, Шварц десь його заносив», – зробив висновок добросовісний чекіст.
Дрібниця, звісно, але без вироку справу не приймали до архіву. Вихід знайшовся: 9 березня 1921 року зібрали колегію секретно-оперативного відділу губчека і… повторно затвердили смертний вирок давно убієнним бандитам! Немов боялися, що ті з могили піднімуться.
Отаким вийшов «розстріл на місці»!