Пригоди священної Аратти

Від LIKБЕЗУ. Розпочинаємо рубрику КЛАСИКА, де будуть відтворюватися найпопулярніші публікації за роки існування проекту.

Михайло ВІДЕЙКО

В останні десятиліття можна чимало прочитати про те, що трипільська археологічна культура в Україні — не що інше, як Священна Аратта з легенд Стародавнього Шумеру. Що самі аратти — родом з України, вони винайшли писемність, колесо — словом, вони є батьками-засновниками світової’ цивілізації. Слово “Аратта” стало в Україні надзвичайно популярним.

Однак фахівці, що вивчають месопотамську археологію й стародавню історію, а також археологію України, щодо цього мають свою, окрему думку. Правду кажучи, іноземці, – британці, американці, німці, італійці та французи, не кажучи вже про вчених з Індії або Ірану, не читали(і навряд чи читатимуть коли-небудь) праці про цю українську Аратту. Втім, так само, як і багато українців ніколи не читали і навряд чи читатимуть написані ними праці по археології Месопотамії, Ірану, Афганістану або Індії.  Питання в тому, що аби розібратися з “проблемою Аратти”, варто дізнатися якомога більше про усе, що з нею пов’язане, потрібно набагато більше інформації, аніж подається популяризаторами “української Аратти”. Тобто потрібно подивитися на околиці Шумеру, у легендах якого збереглися відомості про цю саму Аратту.

У пропонованій статті зроблена спроба розповісти про те, що знають і що думають про загадкову країну Аратту вчені з різних країн, і що думають і пишуть про Аратту в Україні. І як ці думки стикуються між собою.

Ще у середині 90-х років минулого століття мені вперше довелося взятися за пошук відомостей про Аратту. Інформацію вдалося знайти не тільки в бібліотеках, але й в інтернеті — властиво, там її зараз набагато більше*. Варто сказати, що з того часу кількість відомих вченим писемних згадок про Аратту зросла. Так само, як і обсяги розкопаних старожитностей, які можуть претендувати на те, аби вважати їх матеріальними свідченнями існування цієї легендарної країни та міста. Результатами цих розвідок, а також спостереженнями над побутуванням міфу про Аратту в Україні я  хочу поділитися з тими, кого цікавлять давня історія та археологія.

Варто зауважити, що відомостей про Аратту нині опубліковано чимало. Я маю на увазі в першу чергу наукові праці, а не доробки Ю. О. Шилова та його послідовників. І якщо дізнатися щось зі згаданої проблеми в бібліотеках непросто, то інтернет відкриває для цього приголомшливі можливості, а за наявності певних пізнань в іноземних мовах і наполегливості можна зібрати чимало корисної інформації. Ця стаття — спроба представити таку інформацію читачам, а також досвід зіставлення даних з різних джерел.

Про що розповіли шумерські поеми

Після прочитання клинописних табличок, знайдених серед руїн міст древньої Месопотамії, світ довідався не тільки про богів, царів і героїв, але й про чимало забутих, невідомих країн і міст. Забутих настільки, що в наш час реальноюпроблемою стало визначити їхнє місцезнаходження.
Серед цих примар месопотамського минулого однією із найзагадковіших і відомих є місто-держава Аратта. Значення її у давній історії Месопотамії помітне навіть порівнянно з такими легендарними (і досить добре дослідженими археологами) містами Шумеру, як Урук, Ур й Ереду. Кілька генерацій правителів Великого Шумеру вели війни і торгували з Араттою. У цих війнах переміг Шумер, Аратта була забута. Залишилося декілька епічних поем, записаних через кілька сотень років після подій. Нагадує історію з троянською війною, коли до розкопок Генріха Шлімана багато хто вважав це давніми еллінськими байками.
Але все могло повернутися інакше. У кровопролитних боях і дипломатичних змаганнях цілком могли перемогти правителі могутньої Аратти. І тоді на тисячоліття були б забуті й закинуті Урук, Ур й Ереду. Не були б написані поеми про створення світу й пригоди могутнього героя Гільгамеша. А головне — не утворилися б ті країни й держави, які відіграли свою роль у наступній долі Месопотамії. І хто знає, якою була б у цьому випадку не тільки історія стародавнього світу, але й історія світу сьогоднішнього. Не дивно, що про ті події були складені легенди, епічні поеми. До наших днів дійшли й були прочитані чотири з них³
Через майже чотири тисячі років були; перекладені записи поем, складених приблизно за часів Саргона Великого, правителя Шумеру й Аккаду (XXIV ст. до н. е.). Створені ці епічні сказання були, на дум-ку вчених, щонайменше років за 500–700, а то й за 1000 до того моменту, як переписувачі, що працювали при царській бібліотеці, нанесли клинописні знаки із давніми віршами на глиняні таблички.
У першій з поем оповідається про те, як благочестивий Енмер-кар, правитель Урука вирішив якось прикрасити святилище богині Інанни. Для цього він відправив гінця в далеку Аратту за золотом, сріблом, лазуритом і камінням для будівлі. У поемі описаний маршрут, за яким був відправлений гонець. Йому довелося подолати сім гірських хребтів і поклонитися країнам Елам й Аншан:

 “На блискаючу гору нехай він здійметься,

із блискаючої гори нехай він спуститься,

Сузам і країні Аншан нехай він вклониться
Подібно до молодого співака

Через великі гори

У пилу до нього нехай рушить!”
Оскільки розташування Урука й згаданих країн — Суз та Аншану стало добре відомо відомо завдяки археологічним розкопкам і знайденим при цьому письмовим документам, то нанести на карту початкову частину маршруту, а саме Урук-Сузи-Аншан не становить проблеми.

Є у іншому місці поеми знаходимо навіть опис вигляду та локації міста Аратти:
“Білі стіни Аратти стоять серед гір”.

Залишимо в спокої білі стіни, але гори то більш надійний та тривкий орієнтир, як не дивись. А гір довкола Суз та Аншану і досі можні побачити більш ніж достатньо.
Дипломатична місія посланця Енмеркара вимагала не лише до багаторазової подорожі до Аратти й назад, вона призвела, якщо вірити поемі, до виникнення писемності:

“Для посла слова стали важкими,
і після того, як він не зміг їх повторити,

Верховний жрець Кулаби до глини доторкнувся

й слово у вигляді таблички встановив

До цього дня слова, поміщеного на глину, не було… ”

Цього разу протистояння закінчилося обміном, який можна назвати взаємовигідним: із Шумеру до Аратти було відправлене зерно, а з далекої гірської країни шумери в Уруці, де з своїх мінеральних ресурсів були лише глина та пісок, отримали, нарешті, золото, срібло й лазурит.
Однак ця історія отримала продовження. Поема за назвою “Енмеркар й Енсукушсірана” оповідає про новий виток напруженості між містами-державами. Цього разу у двобій вступили вже не дипломати, а наймогутніші чарівники та маги обох країн. Араттський чаклун був осоромлений месопотамською відьмою, яка врятувала Енмеркара, правителя Урука, а заразом й рідний край від ворожої чорної магії.
Ще дві поеми присвячені більш пізнім подіям. Вони оповідають про те, як могутній Енмеркар зібрав військо в похід проти “Аратти, гори священних божественних сил”. Знову гори, ну куди без них!  Армія шумерів(згідно поеми) складалася з восьми загонів, на чолі яких стояли молоді воєначальники. Називається навіть чисельність окремих загонів — по 300–600 чоловік і загальне число воїнів, що перевищило декілька десятків тисяч. Навряд чи Урук у ті часи міг зібрати настільки численне військо, але якщо це так, то в поемі описана, мабуть, одна з найбільших військових операцій тої епохи. На той час в Уруці вже були одомашнені віслюкиЮ, отож саме вони, мабуть, і витягли логістику на собі. У поході брав участь спадкоємець Енмеркара — Лугальбанда, пригодам якого й присвячена більша частина оповіді.
Військо виступило в похід, за шість днів вона підійшла до підніжжя гір і на сьомий ступила на гірські(!) шляхи. Вояки дійшли до стін Аратти й закріпилися. З неприступних червоних (вже не білих) стін міста, “подібно зливі” падали стріли, дротики й летіли камені. Довелося посилати за підмогою, причому не лише до далекого Уруку. Пророцтва попереджали, що для успіху кампанії необхідно провести ні, не загальну мобілізацію, а певні обряди на честь великих богів. Оскільки обидві поеми про славний похід дійшли в уривках, точніше в уламках табличок, то простежити подальший хід подій поки що неможливо.
Однак там є достатньо відомостей, аби здогадатися, що Урук все ж таки не програв цю війну, оскільки спадкоємці Енмеркара правили вже не лише Уруком, але й низкою сусідніх міст. А от Аратта зникала зі сторінок шумерської літератури. П’ятий цар першої династії Урука, Гільгамеш(знов таки судячи з поем) чимало помандрував Месопотамією та її околицями — то у пошуках деревини для будівництва храму, то у пошуках вічного життя. Він дістався до Лівану й побував навіть на Бахрейні, але, як не дивно, Аратту він не відвідав. Варто нагадати, що описані в поемах події згадують людей та міста і країни, пов“язані з ними, що їх можливо продатувати на підставі інших писемних джерел. Йдеться про період між 3000-2700 роками до Р.Х. і з цього приводу ніхто особливо не сперечається. Запам’ятаймо це і спробуємо пригадати, як саме нині датують трипільську культуру. Поки пригадуємо, продовжимо подорож сторінками інших джерел, які виникли пізніше за шумерські поеми і у яких теж була згадана Аратта.

Від брахманів до Геродота

Наш огляд згадок про Аратту був би неповний, якби ми не сказали, що пам’ять про цю “країну серед гір” збереглася також   і в сказаннях стародавньої Індії. У так званих-брахманах⁴ є згадки про міграції різних племен:
“…Амаавасу (союз племен] на Заході. Приналежні до неї люди це Гандхари, Парсу й Аратта… ”
“На Заході” в цьому випадку  означає, що люди Парсу та Аратти проживають на захід від території Індії.  Вчені вважають, що тут йдеться про прикордонні з Іраном та Афганістаном райони. Адже у цитованому вище переліку є “люди Парсу”, тобто  — перси, І якщо перерахування йде із заходу на схід, то люди Аратти перебували, нйімовірніше, ближче до території Індії. Нині цей простір займає така держава, як Іран, територія після 1979 року досить проблемна для проведення археологічних досліджень. Ну революція там і все таке інше, нема коли і з ким. До пізніших часів відносяться сказання, що локалізують Аратту вже у  лісистій місцевості серед рік, що протікають на півночі Індії, біля підніжжя Гімалаїв:
“Там, де простягнулися ліси дерев пилку й протікають п’ять рік — Шатадру, Віпаша, Іраваді, Чандрабхага й Вітас-та, — а шоста ріка — це Інд, там, удалині від Гімалаїв, розташовані країни, відомі за назвою Аратта»  Ставлення брахманів до Аратти, а, головне, до самих араттів, не можна назвати набто шанобливим. її мешканці сприймаються, як іновірці (вахіки), ця країна взагалі виявляється не вартою відвідування віруючими людьми:
“Там немає чесноті й релігії. Ніхто не повинен іти туди.” “Ці області звуться Аратта, Люди, що живуть там, називаються вахіками… Боги ніколи не приймають дарунків від них”  Є ще цікаві подробиці з життя “вахіків” подробиці, що характеризують певні деталі їхнього побуту:
 “Вахіки, не відчуваючи ніякого почуття відрази, з великим апетитом їдять із дерев’яних посудин і глиняних тарілок і посудин, облизаних собаками й забруднених товченим ячменем й іншим зерном. Вахіки п’ють молоко овець, верблюдиць й ослиць та їдять сир й інші продукти, приготовлені з молока цих тварин. Багато хто із цих занепалих людей народилися поза шлюбом. Вони вживають у їжу будь-яку їжу й будь-який вид молока. Варто уникати вахіків Аратти, які погрязли у своєму неуцтві”. Отже, для щирого брахмана мешканці Аратти — це люди, які живуть у неуцтві та гріху, люди, від яких боги не приймають дарунків, 3 контексту інших висловлень можна зрозуміти також, що в араттів існував матріархат. Ми бачимо разючий контраст із ставленням шумерів до Аратти, як “країни чистих обрядів”  та і ставленням до неї ж брахманів Індії, як до країні нечестивців.
Можливо, саме проти жителів Аратти здійснив похід у 714 р. до н.е. великий завойовник Стародавнього Сходу — Саргон ІІ,правитель непереможної Ассирії. Він відправився на північ, в похід проти Руси, царя Урарту.  Про що і була записана повість клинописом на глиняній табличці (дякуємо Енмеркару-винахіднику писемності!): “Я переправився через Раппу й А-рат-та-а ріки, що виті-кають із водойм високо в горах, [немов це] ставки для зрошення. Я здійснив переправу навпроти Сурикаша, області маннеїв, що межують із землями Каралла й Аллабрія^,>.
Біля підніжжя гори Уаш Саргон II розгромив армію країни Урарту, як вважають у Вірменії спадкоємиці колись “сонцеподібної Аратти”. Його війська захопили міста цієї країни, серед них Таври (сучасний Тебріз). Щоправда, курди вважають, що Аратта знаходилася не у Вірменії, а на їх територі.
Одна із найпізніших імовірних згадок про жителів країни Аратти дослідники можуть знайти в Геродота Адже “батько історії” йменував мешканців Персії  Artai. Отож знову бачимо цю пару — перси-аратти. У одному грецькому периплі (навігаційному описі), складеному в епоху, що передувала вже походам Олександра Македонського, згадані якісь Arattii, які живуть на узбережжях Персії, тобто над Індійським океаном. Ймовірно у випадках з Геродотом та периплом  йдеться про одне й те саме населення⁵.

Спроба реконструкції сторінок із історії Аратти

З  наведених вще уривків та уламків може бути складена та запропонована наступна історична картина. Аратта, згадана шумерами з Уруку, знаходилася десь між Месопотамією та Індією. Країна багата на корисні копалини та має ремісників, вироби та уміння яких цінуються у такому всесвітньовідомому та загальновизнаному центрі цивілізації, як Шумер. Мшканці цієї казково багатої країни у цей час однозначно одновірці правителів Урука й Ереду(шанувальники Інанни), але аж ніяк богів творців “Рігведи”. Аратти згадані пізніше у брахманах вже розводили худобу й вживали в їжу молочні продукти. Цікаво, що вчений брахман уже не згадує про наявність у цій країні вмілих ремісників та казкових скарбів, як це було за часів Енмеркара. Не згадує він і про місто Аратту, що стоїть серед гір. І це при тому, що у тогочасній Індії були свої міста і брахмани цілом їх від сіл відрізняли. Виникає, природно, питання, чи то одна й та сама  Аратта й чи це ті самі аратти, або ж мова йде взагалі про різні країни й народи.
Якщо Аратта з виценаведених свідченнях малася на увазі одна й та сама, то отримуємо наступну картину. Шумерські поеми описують ситуацію кінця IV– початку III тис. до н. е., а роздуми брахманів відносяться до набагато пізнішого часу, а саме до кінця III, а швидше за все й до II тис. до н, е., напис Саргона — до VIII, праця Геродота і перипл (керівництво з навігації) — взагалі до V–IV столітть до н. е. Тобто усі ці відомості охоплюють період не багато і не мало, а близько 2500 років. Отже, цілком можна припустити, що перед нами не що інше, як драматична історія древньої держави та народу, який її населяв протягом майже двох з половиною тисяч років.
Отож Аратта доби Шумеру (перша половина III тис. до н. е) — це могутнє і заможне місто-держава, розташовану у горах. Це  квітуча країна хліборобів та вмілих майстрів-ремісників. У Шумері та у Аратті однаково моляться пресвітлій Інанні. Аратта часом торгує, часом веде війну з Уруком. Але якось численні армії Урука вдираються на землі Аратти і, розоряючи усе на своєму шляху, підкоряють/руйнують гірську країну. Аратта скорена, вона сплачує данину дорогоцінними металами і коштовним камінням.
Мине майже тисячоліття, і упробовж другої половини III тис. до н. е. в силу різних обставин жителі Аратти (швидше за все якась їхня частина) перетвориться на скотарів, які  поступово відкочовують на схід, спочатку у напівпустельні степи Афганістану, а потім на північ Індостану. Там зубожілі аратти їдять з брудних тарілок товчений ячмінь та запивають його молоком. І десь там  їхня історія триває лісах Шестиріччя біля підніжжі Гімалаїв — саме про цей край нам і повідали брахмани.
Частина араттів, імовірно, залишається в горах на сході нинішнього Ірану, хтось живе на узбережжі (про них напишуть греки в периплах). Решта відкочовує на захід Іранського плато (про них згадує Геродот), де живуть поруч з персами. На заході та півночі вони опиняються високо в горах, біля озер Урмія й Севан. Отут до них наприкінці 8 ст. до н.е. добирається вояцтво доблесного Саргана II, яке знищує останні уламки Аратти.

Археологи у пошуках Аратти

Залишимо тепер у спокої Геродота з Галікарнасу та Саргона II(він же Шаррукін ІІ) , зауваживши, що на разі стосовно реальності обох цих персонажів історики жодним чином не сумніваються. Однак наскільки реальні вже історичні персонажі шумерських поем та згадані в них міста й країни? Свого часу неймовірною здавалася сама думка про те, що Троянська війна — не лише гарний античний міф, але й цілком реальна подія. Знадобилися спочатку тривалі зусилля Генріха Шлімана, а потім багатьох вчених, аби відкрити світу ту далеку епоху. Але герої Троянської війни війни все ж таки брали в облогу “міцностінне місто” ще якихось три тисячі років тому. Реалії, описані в шумерських поемах, старіші за Трою, троянців і ахейських героїв на ще 2 тисячі років Невже через п’ять тисячоліть усе ще можливо знайти хоч якісь більш-менш достовірні сліди тих подій?
Виявляється, що шляхом зіставлення давніх джерел (причому не тільки клинописних, месопотамських, але й Біблії(!), результатів археологічних розкопок, можна спробувати визначити ступінь правдоподібності й “прив’язати” до певного часу й простору подвиги древніх царів і героїв.
Хто такий, наприклад, могутній правитель Урука Енмеркар, переможець гордої Аратти? Згідно відбитих на глині древніми переписувачами царських списків — син першого царя, який правив Уруком після Потопу. Енмеркар, великий маг І будівничий, безстрашний воїн, винахідник писемності, нарешті син бога Уту. Той, хто привів в Урук богиню Інанну з її гірських володінь, тобто з Аратти.
Початок його правління дослідники Давньої Месопотамії нині датують близько 2850–2750 р. до н. е. Між іншим, якщо пригадати, що саме Енмеркарові поема приписує винахід клинописної форми писемності, то це датування виглядає цілком прийнятним. Найдавніші протописьмові документи у Месопотамії датуються нині близько 3400 р. до н. е, але це ще піктографічне письмо, а не клинопис. Ще один хронологічний орієнтир — правління Енмеркара «після Потопу», що його деякі дослідники нині датують близько 3200 р. до н. е.
Свого часу Д. Роллом було висловлене цікаве припущення, що легендарний Енмеркар був згаданий у Біблії, але там його ім’я звучить трохи інакше. Дійсно, ім’я володаря має кілька складових: Ен-Мер-Кар. “Ен” — титул правителя шумерської міста-держави, “кар” — мисливець, звіролов. Отже, у перекладі все це звучить у такий спосіб: “‘Правитель (цар) — Мер — Звіролов” або “Енмер-мисли-вець”. Оскільки у давнину записували лише приголосні звуки, то у давніх написах (не шумерських) залишилося б щось на кшталт “Н-м-р — мисливець”. У Біблії ж якраз і згадується Німруд “сильний звіролов перед Господом, що жив після Потопу”, він же, цілком імовірно той самий Н-м-р — звіролов,  правитель країни Шин-нар (Шумер), який взявся за будівництво Вавилонської вежі й тим самим спровокував описане в Біблії “вавилонське стовпотворіння” і змішання мов! Ну, точно легендарний персонаж, що і казати.
До речі, Енмеркар якраз і збудував храми на вершинах зіккуратів в Уруці та Ереду, «духовній столиці” Шумеру. Саме месопотамські зіккурати і були прототипами легендарної Вавилонської вежі. А щоб гідно прикрасити храми-новобуди на вершинах зіккуратів, Енмеркар і встряг у конфлікт із Араттою. У такий спосіб легендарна гірська країна, ймовірно, виявилася дотичною до біблійної історії, хоча на сторінках Книги безпосередньо й не згадана. Втім, це зовсім не дивно. Ті, хто записував Біблію, не застали вже ані Урука, ані Ереду, ані Аратти, але добре знали, що є таке велике місто — Вавилон.
Уже за часів “Великого Змія” могутнього Шумеру, енсі Гільгамеша, який правив після 2615 р. до н.е. (можливо, з 2514 р.), Аратта c[j;t вже не становила інтересу як об’єкт для воєнних або торговельних (що за тих часів по суті те ж саме) експедицій. Можливо, вона упокорилася й сплачувала данину Уруку. Щоправда, на той час між Араттою та Уруком вже постали могутні міста-держави, Сузи та Аншан, пройти землями яких було набагато складніше, ніж у часи предків. Але речі виготовлені вправними майстрами Аратти потрапляли до Шумеру, про що свідчать археологічні знахідки! Ці добре впізнавані вироби з каменю-хлориту виявлені у багатьох месопотамських містах, датованих ІІІ тис. до н.е. У Шумері використовують коштовний лазурит, звідси він потрапляє далі — до Єгипту і навіть в далекі степи над Чорним морем. Там блакитну фарбу, приготовану саме з лазуриту, знайдено у одному з поховань під курганом, який датовано першою половиною ІІІ тис. до н.е.
Істориками та археологами було запропоновано декілька версій стосовно того, де розташовувалася Аратта. Можна зустріти локалізацію в районі озера Урмія, що розташоване у Північно-Західному Ірані. На користь цього начебто свідчать як географічні (сім перевалів), так і геологічні реалії: у горах там є срібло, золото. Правда, тут не добувають лазурит, але його, на думку авторів цієї гіпотези, цілком могли отримувати караванними шляхами з Афганістану. Саме там, неподалік від джерел цієї сировини,  відомі міста, що процвітали вже на початку III тис. до н. е. І були покинуті на межі з ІІ тис. до н.е. Однак подібній локалізації суперечать згадки про те, що до Аратти можна потрапити не тільки сухопутним, але й морським шляхом. До озера ж Урмія морем аж ніяк не потрапити.
До речі, італійські археологи вже давно запропонували ототожнювати Аратту з одним із міст на сході сучасного Ірану — величезним давнім городищем у Східному Ірані, Шахр-І-Сохта, яке розташоване в пониззі ріки Хільмунд. Понад 40  років тому з’явилося декілька серйозних наукових праць, автори яких, ґрунтуючись як на згаданих раніше шумерських текстах і деяких археологічних знахідках, розмістили давню Аратту шумерських поем саме тут⁶.
І справді, у давнину на сході іранського плато був квітучий оазис, а у горах Афганістану, далі на північ, видобували не  лише золото, срібло й свинець, але й лазурит. Саме ці “геологічні” міркування, описані в поемах гірські шляхи, а також наявність знайдених при розкопках месопотамських речей привели дослідників цього регіону до висновку про Шахр-І-Сохте, як легендарну Аратту. Проте знов таки, надто далеко від моря Шахр-і-Сохта, так само, як і озеро Урмія.
Однак згадане городище, як виявилося, все ж таки не було ні головним, ні єдиним центром цього регіону в давнину. Протягом останніх 5 років з’явилися цікаві археологічні знахідки, які підтверджують наявність у цьому районі сучасної Шумеру т. зв. “цивілізації Джірофт”. Назву їй дало сучасне місто у іранській провінції Керман, на околицях якого знайдено городище, некрополі й сільські поселення. Головний зіккурат Джирофта за своїми розмірами перевершував піраміду Хеопса. Нині відомо більше 700 пам’яток цієї цивілізації, розпочаті розкопки міст, похоронних пам’яток⁷. Уже знайдені зразки писемності, подібної до еламської. Щоправда, прочитати ці таблички вчені поки що не можуть⁸.
Головним відкриттям стало те, що були виявлені та ідентифіковані з конкретними археологічними пам’ятками твори мистецтва, а саме вирізані з каменю-хлориту культові посудини й амулети. Вони пречудово підтверджують найвищу репутацію араттських ремісників, засвідчену древніми поемами.

Вирізані з м’якого каменю вази “типу Керман” були після ісламської революції 1979 року у великій кількості нелегально вивезені з Ірану. Ними  активно торгували на аукціонах у Європі й за океаном. Товар був настільки ходовим, що з’явилася безліч майстерно виконаних підробок, виготовлених заповзятливими спадкоємцями цивілізації араттів — сучасними іранськими ремісниками⁹. Нині у конфіскованому на кордоні Ірану “антикваріаті” підробок “під Джирофт” часом вилучають набагато більше, аніж справжніх речей, а найвідоміші музеї, не кажучи про колекціонерів, мають головний біль і з контрабандним антикваріатом, що раптом одержав “історичну прописку”, і з підробками.
Слід зазначити також, що від Джирофта не так вже далеко до узбережжя, отож у цьому випадку цілком реальним виглядає морський шлях уздовж берега з Аратти в Шумер. Отже, аргументи іранського археолога Юсуфа Маджідзаде, який ототожнює цивілізацію Джирофт із Араттою, виглядають сьогодні доволі переконливими. Але, зазначимо, не для всіх. Прояснити ситуацію могли б нові розкопки, але ситуація в Ірані в останні десятиліття не надто сприяє відновленню польових досліджень. Отож доведеться зачекати з остаточним вирішенням питання.
Нарешті, варто зазначити, що число сучасних країн і народів, які вважають себе спадкоємцями Аратти у Азії чимале. Серед них — Вірменія, Азербайджан, Іран, де відкрита “цивілізація Джирофт”, а також курди, які проживають на території Туреччини, Ірану та Іраку. Особливо відзначимо те, що мова у згаданих випадках іде про офіційні версії історії згаданих держав і народів.

Аратта вже в Україні?

До відомих раніше освіченому людству країн-легенд, таким, як Ельдорадо, Атлантида, Му, Гіперборея, в останні роки додалася ще й Аратта, “священна країна хліборобів” із пропискою на території України.
Від початку й до кінця драматична історія “Праслов’янської Аратти” була запропонована Ю. О. Шиловим. Нині вона зажила власним життям, причому не тільки у писаннях його численних послідовників, але навіть у деяких підручниках для школярів і студентів, посібниках для вчителів, на сторінках газет й у передачах на вітчизняному телебаченні. А були не  про портал “Аратта” та приватний музей Аратти-України в селі Трипілля неподалік Києва. Таким чином наприкінці XX століття ми стали свідками створення й фантастичного “розкручування” чергового історичного міфу, з ознаками переростання у релігійне вчення.

Народженню версії про країну Аратту в Україні у 90-і роки XX століття ми зобов’язані працям А. Г. Кіфішина та Ю. О. Шилова. Перший, як він сам вважав, прочитав назву цієї країни на виробі з глини культури Криш (VI тис. до н. е), а також на плитах Кам’яної Могили в Приазов’ї. Ю. О.Шилов пішов далі і ототожнив з Араттою трипільську археологічну культуру (реальне датування —  V-IV тис. до н. е). Lfks Аратта була оголошена праслов’янською (одна з  книг для масового читача так і називається — “Праслов’янська Аратта”) безкласовою первіснокомуністичною державою, що перебувала під мудрим і доброчинним керівництвом самовідданих(до самоспалення включно) духовних еліт-жерців¹⁰.
Праці про “трипільську праслов’янську Аратту” за рівнем популярності та тиражів, а головне — за впливом на розуми чинних українських політиків у певний час залишили далеко позаду наукові видання. Погодимося, що дуже приємно знайти своїх предків серед шляхетних «ведичних аріїв»! Дійсно, комусь лестить історія про те, що “Веди” склалися не десь там біля підніжжя Гімалаїв, а на берегах Дніпра. Ну і при цьому ще й проводиться ідея спадковості між “Ніжньодніпровською Аріаною, Кіммерією, Таврією, Скіфією, державою антів, Київською Руссю й Запоріжжям”.
Саме аратти-трипільці, за Ю. Шиловим, стали засновниками індоєвропейської та шумерської цивілізацій. Саме вони після 3000 р. до н. е. заклали місто Урук, переселившись у Месопотамію із придніпровської Аратти, започаткували першу династію Урука. І правителі Урука нібито пам’ятали про своє араттське(!) походження. Ну а назва країни Аратти якимось дивним чином “перенеслася” із Придніпров’я в Азію (цікаво, а чому це вони сам Шумер на Аратту не перейменували?). Питання, чому вихідці з Аратти ту Аратту брутально повоювали, чомусь не виникало.
Для створюваних історичних полотен з життя древніх мешканців України у свій час Ю.О Шилову явно не вистачало такого солідного джерела, як якісь древні написи. І отут виявилися дуже доречними праці А.Г. Кіфішина¹¹.
Головне “джерело” знань про Аратту для Ю.О. Шилова це праці згаданого московського ассиріолога, які так і не знайшли визнання серед науковців Росії, але ледве не отримали державну премію в Україні. Ще б пак, адже він стверджував, що саме звідси найдавніша у світі шумерська писемність була перенесена до Месопотамії. У Приазов’ї, у гротах давнього святилища Кам’яна Могила,    А.Г. Кіфішин стверджував, що відшукав сотні “написів”, найстарші з яких, за його твердженнями, були зроблені ледве чи не 20 000 років тому. Вони й склали кам’яний “Архів Шу-Нун” (тобто Кам’яної Могили), що оповів  світові про правління “царів-богів”, від яких нібито й походять шумерські династії, які прийшли у Месопотамію з території України! Отже, шумери — це лише бічна гілка українського народу. Зауважимо, що на думку багатьох вчених, трактування зображень Кам’яної Могили як “написів” — винятково плід уяви А.Г. Кіфішина (рис. 4).
Залишимо на його ж совісті і фонетичне прочитання і неолітичних піктограм, і “архіву” Кам’яної могили — це особлива тема. Як і “читання” написів на фрагментах древньої кераміки, які не є давніми написами, а складовими орнаментальних композицій¹². Проблема в тому, що автор-дешифровщик, іменований то шумерологом, те ассиріологом, археологією доісторичної Європи ніколи не займався і не володіє цим предметом настільки, щоб претендувати на історичні реконструкції.
Про якість і суть усіх подібних “прочитань” свідчить випадок зі знаменитими тертерійськими табличками, які А.Г. Кіфішин “переклав” ще у семидесяті роки ХХ століття(була про це публікація в журналі Тєхніка молодьожі”). Ці таблички походять із розкопок на території сучасної Румунії. Нині вони зберігаються в музеї історії Трансильванії в місті Клуж(Румунія). У опоблікованому ассиріологом “перекладі” йшлося про принесення в жертву із застосуванням вогню чоловіка — старійшини або жерця. При цьому А. Г.Кіфішин, зрозуміло, знав з публікацій археологів про знахідку разом з табличками обпалених людських кісток. Це і дало йому можливість скласти більше-меншправдоподібний, на його погляд, “переклад”. Однак вивчення знайдених разом з табличкам людських решток(а вони збереглися у музейних фондах), проведене понад років двадцять тому  італійськими антропологами, встановило, що вони належали… літній жінці. Яка померла, схоже, своєю смертю і ніхто її на ритуальну вечерю не смажив.
Назва “Аратта” була “прочитана” А.Г. Кіфішиним на глиняному виробі культури Криш, датованомуї VII–VI тис. до н. е: “вівця схоплена жерцем Аратти”¹. Я спеціально знайшов фотографію цього предмета, щоб цікавий читач зміг порівняти число слів і літер у “перекладі” із числом знаків на виробі. Варто зазначити, що професійні ассиріологи не сприйняли всерйоз ці роботи А.Г. Кіфішина, який має в наукових колах росії доволі специфічну репутацію. Можливо, уся ця історія з Араттою не отримала б продовження, якби нею не зацікавився Ю. О. Шилов.
Фрагменти кераміки і статуеток з “написами”, прочитаними московським шумерологом, у працях самого Ю.О Шилова  дивним чином перетворилися на “глиняні таблички із протошумерськими письменами, більше сотні яких знайдено  в Подунав’ї”. До них додалися не менш фантастичні “письмена Кам’яної Могили”¹³. Так з’явилися «неспростовні свідчення» необхідні для оформлення міфу про європейську Аратту, засновану ще винахідниками писемності — мисливцями на мамонтів.
При цьому Ю. Шилова ніяк не бентежила та обставина, що всі вищезгадані “письмена” (а також розписи в палеолітичних печерах Франції та Піренеїв) були прочитані А.Г. Кіфішиним “протошумерскою” мовою. Із усього цього випливало що homo sapiens sapiens від моменту заселення Європи для ведення “кам’яних архівів Шу-Нун” упродовж понад 20 000 років застосовував винятково шумерську мову. Засновники ж європейської Аратти, за Ю.О. Шиловим  це арії-індоєвропейці. У цьому випадку важко збагнути, з якого переляку  індоєвропейці кілька десятків тисяч років так впертовели записи нерідною мовою? Або шумери це також носії індоєвропейської мови?  Втім, для міфу про “світлих аріїв” це не має значення.
Що стосується Трипілля-Аратти Ю.О Шилова, то тут у наявності маємо як підтасування фактів, так і незнання археології мідного й початку раннього бронзового віків як України, так і Месопотамії. Усе починається з датувань культур і подій. Тут нарівні йдуть календарні й радіовуглецеві дати, причому культура датується саме так, як це необхідно авторові у кожному конкретному випадку. Дата 6200 р. до н.е., взята у Дж. Мелларта, з врахуванням калібрування становить реально 6900–7100 р. до н. е, що робить Чатал-Гуюк¹⁴ давнішим за Кам’яну Могилу, з якої у Ю.О. Шилова вся історія й починається. Культура Кукутень, що виникла близько 4600-4500 рр. до н. е., у Ю. О. Шилова ніяк не може бути попередницею Трипільської (що виникла бл. 5000 р. до н. е). Та культура, що передувала Кукутень і синхронна ранньому етапу Трипілля названа румунськими дослідниками Прекукутень, але ж то знати треба. За подібний рівень знань звичайний студент не одержав би заліку, але для міфотворчості хіба знання мають якесь значення?
Своєрідними можна назвати уявлення Ю.О. Шилова як про трипільську так і  інші культури неоліту й мідного віку. Приіром, він помістив у пониззі Дунаю культури Боян, Кереш, Старчево й Кукутень, які розташовані в інших місцях. Виявилося, що Ю. О. Шилов слабко уявляв собі як територію поширення трипільської культури, так місцезнаходження тих поселень, що були ним згадані.
У результаті суміші плутаної археології та заплутаної географії й вийшла «Придніпровська праслов’янська Аратта». Яка, до речі, не відповідає ні географічним, ні геологічним реаліям Аратти цілком реальних давніх написів, поем Шумеру, про які мова йшла у першій частині нашої статті. Де ж це в Україні зосереджені за сімома гірськими перевалами родовища срібла, золота, не кажучи вже про лазурит, де руїни міста з білими стінами біля підніжжя гір? Немає нічого такого ні в Прикарпатті, ні на сході країни (якщо вважати високими горами Донецький кряж). У обох випадках годі шукати семи перевалів. Втім, аби зняти це протиріччя, і був придуманий нехитрий хід про “перенос назви” з Подніпров’я в Азію. Цікаво, разом із горами, чи як?
Про археологію, найдавнішу історію й культуру Месопотамії та суміжних місць знання в Ю.О Шилова, схоже, не менш дивні. Так, трипільці-аратти, що залишили (на його думку) землі України після 3000 р. до н. е. виявилися засновниками Урука. Але це місто на той нас уже було тисячу років як засноване — за даними розкопок, щонайменше за тисячу років до того, десь наприкінці V або на початку IV тис. до н. е. Крім тoro_t варто мати на увазі що  матеріальна культури Шумеру й Трипілля — вони цілком різні. Взяти хоча б знамениті мальовані горщики. На момент “заснування трипільцями” шумери вже давно крутили посуд на гончарному колі. З майже півтора століття розкопок нічого подібного в Трипіллі не знайдено.

В цілому питання стосовно походження Трипілля, так само як і древніх культур Месопотамії, досить добре досліджене й не дає приводу для висновків, подібних до зроблених Ю. Шиловим.    Що ж до деяких нюансів у ставленні щирих брахманів до Аратти, то тут Ю.О.  Шилов взагалі не відає, що творить. Інакше 6 не писав, що мешканці древньої Індії ставилися до Аратти винятково з особливою повагою.
Втім, суто науковий аналіз (з погляду археології або історії) до праць Ю. Шилова навряд чи можна застосувати. Очевидним є злиття наукового й окультного, містики (до речі, публічно деклароване самим автором Трипілля-Аратти¹⁵), тобто маємо формування чергового релігійного вчення, яке покликане врятувати й звеличити країну Україну. Вигадана історія Аратти перетворена на міф, а вивчення міфів, тим більше сучасних релігійних вчень, не є предметом історії або археології.

Про сучасне буття Араттсько-Трипільского міфу

Сумно, що далекий від науки неоміф про Трипілля-Аратту в Україні став популярним і вже зажив своїм власним, причому доволі бурхливим, громадським життям. Він не лише розтиражований у курсах лекцій, потрапив у шкільні підручники, але й озвучений політиками, причому часом високого рангу.
Те, що “повний курс” читаєвся в МАУП професором Ю. Шиловим, не є дивним. Згодом подібні лекції читалися у такому унікальному місці, як приватний музей України-Арагти в селі Трипілля під Києвом (мал. 6). Тобто, до друкованих праць додався музей, в якому за допомогою приватних зібрань знахідок трипільської культури, етнографічної колекції з території України та інших наочних засобів у чотирьох музейних залах була створена доволі ефектно оформлена експозиція, яка ілюструє феномен Аратти-України. Правда, заради досягнення більшої переконливості творцям музею довелося виготовити певну кількість фальсифікатів, але це усе виключно заради користі справи й кращої наочності, Та й хто це помітить? Студенти МАУП навряд чи, а професійні археологи цей музей відвідували рідко. Мабуть, це був перший музей Аратти у світі взагалі. На жаль, Аратти вигаданої. Навряд чи щось подібне є у Туреччині, Ірані, Афганістані або Індії. Тут Україна безумовно обійшла всіх претендентів на спадщину Аратти.

Є й підручники, посібники. Крім згаданих видань МАУП, є шкільні (поки лише регіональні) видання, наприклад, у Полтавській області, де викладена історія Аратти (і не тільки) за Ю.О. Шиловим, Є також посібник для вчителів (на жаль, з відповідним грифом Міністерства освіти і науки) — з назвою “Україна древня: євразійський цивілізадійний контекст” (автор — А. А. Білоусько). У цьому посібнику до таблиці XV під № 19 автор включив “трипільську (індоєвропейську) цивілізацію… віддалено споріднену з шумерською”. Карта 39 представляє взаємне розташування “держав Аратта й Аріан у період 4000/3600-2250/2200 pp. до н. е.” Неподалік, на с. 98 учитель може довідатися про те, що “трипільське суспільство керувалося інтелектуальною елітою — жерцями-брах-манами, чия влада базувалася на інституті Спасительства…» Трипілля-Аратта характеризується у посібнику, як первіснокомуністична держава, «на відміну від рабовласницького Шумеру». Сама ж первіснокомуністична держава показана на карті 40 — зрозуміло, на території України і…Шумеру. Щоб усе було ясно, більша стрілка веде від України у Месопотамію, показуючи шлях трипільців-араттів, який вони пройшли, аби заснувати шумерську цивілізацію¹⁶. Очевидно, Міністерство науки і освіти особливо не переймалося тим, як сприймуть усі ці оповіді про Аратту на іспитах у вищих навчальних закладах, ні тим більше те, як все це псевдонаукове марення виглядає з-за меж нашої країни. Ну, добре, що хоч питання про Аратту до ЗНО не потрапили, якось попустило.
Тепер дещо про те, як цей тріумф паралельно-альтернативної історії може виглядати з сторони. Як реагують сусіди на араттознавчі праці, видані в Україні? Природно, їх у першу чергу читають на росії, тож цікава й доволі показова реакція читаючої публіки там.

Одні там розглядають сучасні історичні українські міфи, як незграбні провінційні потуги обґрунтування легітимності самостійної української держави. Повз цих читачів не пройшов і той факт, що фантастичні ідеї про джерела української державності поширюються не тільки мас-медіа, але й за допомогою підручників для шкіл і вишів. З іншого боку книги про Україну, як батьківщину аріїв і найдавнішої у світі держави Аратта, часом всерйоз сприймаються російськими журналами, які вважають себе цілком респектабельними. Загалом же, ніде правди діти, ці українські доісторичні міфи менш популярні серед адептів російського “арійства”, котрі відстоюють первородство своїх предків.
Крім того, запорєбріковими критиками також були відзначені явні елементи містики й окультизму в працях українських міфотворців, зате досить перспективною здалася там декому ідея стосовно слов’янсько-арійської єдності(бо це ж “адіннарот”!). Адже у свій час у Росії місцеві “альтернативні” історики вигадали ще одну “найдавнішу” країну, праматір всіх земних цивілізацій — слов’янську Гіперборею, сховану у вічній мерзлоті за полярним колом. Цікаво, що деякі з них (приміром, А. І. Асов) не тільки помітили, але й зуміли зв’язати “Праслов’янську Аратту” Ю, О. Шилова з Гіпербореєю, вважаючи араттів-трипільців, з одного боку, не ким-небудь, а нащадками мешканців Атлантиди, а з іншого (що не дивно для росіян) “молодшими братами” гіпербореїв-русичів¹⁷. Атланти-аратти-українці в черговий раз виявилися додатком до великої й славної історії північного сусіда, цього разу гіперборейсько-російського народу. Але до чого тут історична наука?
Одначе, далеко не всі такі свідомі росіяни вважають українців нащадками аріїв. Наприклад, відомий своїми альтернативними історичними концепціями В. М. Дьомін¹⁸. Причина проста: оскільки українці — нащадки, як стверджується, трипільців, а трипільці, на думку деяких учених, — семіти, то семіто-трипільці аж ніяк не можуть бути аріями! Тим більше, що ствердилася думка про протиставлення «мирних хліборобів-трипільців” двойовничій “індоєвропейській расі” пастухів-степовиків. Однак, у В. М, Дьоміна аратто-трипільці скоріше не такі вже і мирні, а скоріше вже шкідливі істоти, які сповнені підступів проти аріїв-русичів. Що ж стосується доробку Ю. О. Шилова, то його В. М. Дьомін оцінює так: “…Деякі при житті здаються великими, а через час їх вважають посередностями. Відносно згаданих істориків (Б. О. Рибакова і Ю. О. Шилова. — М. В.) можу сказати тільки те, що вони помилилися у своїх оцінках трипільської й араттської культур”¹⁹.

Як би там не було, а красиві байки, про трипільців-араттів, які до того ж були предками шумерів, закріпилися у свідомості частини українців. Років десять тому одна медійна особа в інтерв’ю на телебаченні серед предків українців перелічила, окрім трипільців та скіфів, ще й шумерів. І тим самим дала привід для зайвохромосомної публіки  відпускати жарти про хохлів-шумерів. Приблизно у той самий час один професор із МАУП(не Ю.О. Шилов) заявив, що Україна є батьківщиною багатьох цивілізацій, в тому числі Єгипту, Шумеру, не кажучи про Елладу та Рим. Тоді ж цього діяча було призначено на посаду голови суспільної ради тодішнього міністерства інформаційної політики. Чи є подібна “народна шумерологія” корисною для України? Навряд чи.

А от для інтелектуалів з боліт це зайвий привід нагадати при нагоді про недолугість та провінційність “так званої української історичної науки”, яка тільки і може, що продукувати подібні несінітниці. Ну а те, що тексти “архіву Шу-Нун” переклав шумерознавець із росії, ну так у нас усім відомо, що він несповна розуму. А от у тій відсталій країні його бачите, ледь не на руках носили. Ну, при цьому ясна річ не згадуватимуть власних доморощених гіперборреєзнавців та експертів по етруській писемності з феноменальними перекладами “эт-руски»=русские.

Давня ысторыя нашого краю і без усіх цих красивих, але у кінцевому випадку шкідливих вигадок, достатньо насичена подіями та явищами, якими варто пишатися і про які варто знати та розповідати. Візьмемо тих самих трипільців, які вже шість тисяч років тому збудували перші міста у Європі. Саме так називають ці величезні поселення археологи з Європи та США, які беруть в останні десятиліття участь у розкопках в Україні. Слова “рання урбанізація” та “Трипілля” стоять поруч у їх наукових публікаціях. Вони порівнюють це явище з виникненням міст у Месопотамії, адже це відбувалося в один і той самий час. І вони пишаються тим, що європейці стали на урбанізаційний шлях розвитку незалежно(!) від Шумеру та Давнього Єгипту. Ну і усі,  вчені, і журналісти, нарешті навчилися вірно писати англійською слово “Трипілля” – “Trypillia”.

Треба відзначити, що в інформаційному просторі Росії достатньо виступів проти псевдонауки²⁰. Російською сходознавчою школою встановлено, що так звана “ведична культура” складалася в Індії вже після приходу туди індоаріїв, а знахідки у Кам’яній Могилі не мають ніякого відношення до Шумеру. Чимало написано в Росії і про те, що історичні побудови А. Г. Кіфішина та Ю. О. Шилова не мають відношення до науки. Спростовуються домисли про тотожність трипільської культури й Аратти, про мандрівних жерців-брахманів в Україні “індарійської культури”, що процвітала в степах. Однак неоязичницький журнал “Спадщина предків” де була поміщена критична стаття, у тому ж номері рекламував книгу Ю. О. Шилова “Прабатьківщина аріїв” як “новий розділ, відкритий у світовій археології”
У ставленні росіян до творчості “українських братів” з яким легко познайомитися на інтернет-форумах, помітні як презирство, так і співчуття до бідних далеких родичів із глухої провінції, що з’їхали з глузду. Тим більше, що в Росії нині не є проблемою прослухати серйозний курс лекцій з історії Давнього Сходу, в якому поважні вчені викладають цілком наукові версії історії Аратти. Зрозуміло, не згадують вони в цих лекціях ні про яку “праслов’янську Аратту”²¹. Українські студенти такі курси поки що прослухати не можуть, часом навіть у новітніх вітчизняних підручниках інформацію про справжню Аратту не знайти²².
Зазначу насамкінець, що міфи в політиці — штука, може, й необхідна, але доволі підступна й небезпечна — прикладів чого ми достатньо бачимо в недавнії! історії XX століття. Країни, що обґрунтовували свою політику (особливо зовнішню) історичними міфами (згадаємо СРСР та Німеччину 30-40-х років,) прийшли до жалюгідних результатів. Правда, окремі люди, котрі виклали та наполегливо пропагували ці міфи, зуміли на певний час зовсім непогано влаштуватися в реальному житті.
Але навряд чи Україні варто наступати на ті ж граблі на початку третього тисячоріччя, пред’являючи сумнівні права на історію й спадщину легендарної Аратти. Поки в Україні народні міфотворці та окремі народні обранці продовжують пошуки глибокого трипільського коріння українців, в Росії від міфічних предків — гіпербореїв (яких рекламували на рівні Державної Думи) — перейшли до більш практичних тем, значно важливіших для сьогоднішньої Росії, крім того, простіших, а тому й зрозумілі-іних широкому загалу. Під патронатом Президента В. В. Путіна академічними вченими була сформульована концепція давньої історії східних слов’ян, співзвучна сьогоднішній російській національній ідеї. У своїй історичній частині вона проста, зрозуміла й відтончена: давнє місто Стара Ладога в нинішній Новгородській губернії було засноване близько 755 p.,тож саме воно, а не Київ є справжня “мать городов русских” Помилявся Нестор-літопи-сець… А державність у часи князів Рюрика й Олега, виявляється, була принесена на береги Дніпра з півночі. Перші князі тепер вже бачаться як напівваряги-напівросіяни. Росія XXI століття виявилася навіть більш терпимою і прихильною до норманської теорії, проти якої російська національно свідома Інтелігенція боролася від часів М. В, Ломоносова. А Київ — то тепер лише третя столиця Русі (після Старої Ладоги і Рюрикова городища). І якщо нині столиця Росії в Москві, то це лише відновлення історичної справедливості. А ота київська державність — то не що інше, як прикре і тимчасове непорозуміння…
Можливо, в Україні настав час полишити заняття міфотворчістю? Можливо, нам варто звернутися до більш актуальних проблем, наприклад, збереження й наукового вивчення нашої унікальної культурної спадщини, ц популяризації та раціонального використання, в тому числі в контексті сучасної політики? Відзначимо, що література, подібна до нашого вітчизняного “араттознав-ства”, видавалася, видається й буде видаватися в усьому світі. В Україні такі доробки стали доступними в російському перекладі — працями фон Денікена, Захарія Ситчина, академіка Фоменко завалені наші книжкові прилавки. Проблеми не в наявності чи відсутності такої літератури, складність полягає у відсутності простого і ясного науково-популярного викладення питань давньої історії.
Зрозуміло, що прийняте в академічних колах спілкування професійних учених свідомо виключає дискусії з дилетантами чи непрофесіоналами. Ми можемо спостерігати тільки обмін ударами у вигляді рецензій (надзвичайно рідкісних з боку вчених) та гучних піар-кампаній (яким надають перевагу творці народно-історичної міфології). Тому найбільш прийнятна форма оцінки — час від часу робити і публікувати огляди навколонаукового марення, як де прийнято робити на Заході²³. А ще — побільше й частіше розповідати зацікавленій публіці про результати реальних досліджень в царині археології та давньої історії. Можу запевнити, що ці результати доволі цікаві самі по собі, без усяких вигадок,